Золочів Плюс
Форум міста Золочів

Альтернативна історія України і українців

Автор Повідомлення
Альтернативна історія України і українців
... В ніч на шостий день сотворив Бог першу людину, і назвав він її Богданом.

Богдан огледів сотворенний світ, порівняв з садом Едемським і втік з раю, бо був дуже свободолюбивим і не хотів жити в Едемському зоопарку. Для життя він обрав собі найкрасивіше місце на землі - Карпатські гори і сказав "Моя хата скраю!".

Образився за це Господь і перетворив Богдана на неандертальця і сказав "Азм єси ти у края жити, то всея твоя нащадки зватимуться українцями! А я собі сотворю нову расу!". І сотворив він Адама.

Нащадки Богдана розселились від Сяну до Дону. Вони першими приручили тварин - собак, корів та диких свиней.

Вони винайшли колесо й зробили перший велосипед. Вони стали першими землеробами, винайшовши плуг, борону та комбайн. І вже подумували про утворення Січі. На той момент Адама вже прогнали з раю і його нащадки жили в Гоморі та Содомі, займаючись розпустою.

Але прийшов льодовиковий період і військові походи довелось відкласти. Українці винайшли ткацтво та прялку. А коли стало зовсім холодно, молодий українець Микола Прометей вкрав у древніх греків вогонь і приніс на Вкраїну, давши людям тепло. За це давньогрецькі фашисти упіймали його та дуже катували.

Древні греки були частково нащадками Адама, котрі злягались з копитними тваринами й утворили різні гібриди - кентаврів, сатирів, мінотаврів та інших пегасів. Наразі вони вимерли - потопились через всесвітній потоп, котрий розпочався після того як розтанули льодовики. Також втопились динозаври, бо Ной мав огиду до плазунів і не взяв їх на свою баржу.

Українці винайшли писемництво. Передусім щоб фіксувати для нащадків та інших народів свої пісні та поезію, бо українська мова була найспівочішою. Досі людство користувалось тільки ієрогліфами.

Українці знайшли на Донбасі каміння що горить і котре плавиться, й назвали їх вугіллям та рудою. І незабаром винайшли ковальство, збудувавши першу в світі кузню, яку назвали Запоріжсталлю.

Досягнення в науці та техніці привертали все більшу увагу інших народів. До України потягнулись каравани купців. Евреї взагалі вирішили забити на розведення нільських крокодилів та виготовлення з них жіночих сумочок і податись всім табором ближче до культурного центру світу - України. Темної ночі вони втекли з Єгипту в бік України. Але через 40 років зупинились на півдорозі - помер Мойша-провідник, єдина людина що знала дорогу та українську мову.

В цей час в Україну приїхав Чингізхан з Улан-Батора. Він навчив українців кататись верхи на конях, а вони йому подарували собаку, свиню та корову і пояснили як їх доглядати, щоб Чингізхан більше не тинявся по Євразії, морочачи всім голову й десь нарешті осів.

Чингізхан повернувся в Азію. На близькому сході по дорозі додому в нього здохла свиня. Потім трохи далі втекла корова, по дорозі він зустрів корейських вчених-астрономів які повертались з Назарету. Вони спитали що це, вказавши на собаку. Батий був неписьменний, і наплутавши те, що йому казали в Україні, пояснив що собаку можна або доїти або їсти - в неї смачне сало. Корейці, які голодували через свого вождя Кім Чен Іра, купили того собаку для розплоду.

Корову зустріли індуси. Вона стояла посеред шосе, перегородивши рух транспорту. Індуси попадали долілиць й стали поклонятись небаченій досі тварюці.

Свиня, що здохла під жарким сонцем Близького Сходу, почала розкладатись й смердіти. Всі народи, що там жили, довго рвало через той сморід. Їх досі тошнить при виді свиней. Аборигени близького Сходу вирішили, що то була свиня іудеїв, котрі приперлись з Єгипту і сказали, щоб ті забирались геть. Так з'явився антисемітизм.

Крим стає європейською здравницею. Тут відпочивали та творили такі видатні люди як Сократ, Аристотель, Діоген. Сюди припливали аргонавти та інші алканавти щоб покращити своє здоров'я.

Найбільшим курортом було кримське місто Троя. Але в надцятому році древньогрецькі москалі від заздрощів зруйнували Трою і тоді троянські українці на чолі з отаманом Енеєм заснували Древній Рим де збудували Колізей. Тем вони годували левів москалями й насолоджувались цим видовищем. Так завдяки українцям з'явився цирк та театр.

В той же час в українських заробітчан Марічки та Йосифа в невеликому ізраїльському місті Віфлеємі народився син Іісус, засновник християнської віри. Іісус проповідував любити всіх ближніх та неньку Україну. Його учні заснували Ватикан, Царгород, Нью-Йорк та багато інших міст світу.

Зокрема апостол Андрій, мандруючи набережною Дніпра і обираючи де б збудувати ДніпроГЕС, зустрів чотирьох бурсаків, що повертались з бурси КІСІ додому. "Тут буде велике місто з каштанами та стекляними теплицями в центрі міста" - вказав він на пагорби біля дорогожичської телевежі (Колись під час її будування Бог помішав мови народів, доти все людство говорило українською). І бурсаки Кий, Щек та Хорив заходились його будувати, а Либідь була за архітектора.

Так з'явилось найбільше в ті часи місто - Київ. В ньому було повно церков, університетів та універмагів, місто стало духовним, освітнім та торговим центром.

В цей період на півночі дикі племена москалів, з'ївши останнього мамонта, вирішили, що далі так жити не можна і треба загарбати Україну й поневолити свободолюбних нащадків Першобогдана. Вони в глухому лісі на болоті будують кілька шалашів та обносять його парканом. Паркан нарікають Дерев'яним Кремлем, а болото - Москвою.

В цей час Колумб відкриває Америку. Але відкривши її думає що потрапив до України, тільки з іншого боку, бо мистецтво вишивки інків повністю співпадає з гуцульськими узорами. Народ інків та індійців був започаткований древніми гуцулами, які ще до Всесвітнього потопу, коли ще не було винайдено ГрінКард потрапили до Америки.

В цей же час у Львові з'являється перший друкарський станок створений Федоровичем. Україна навчила весь світ друкувати паперові гроші та книжки. В Києві розквітає Могилянська Академія. В котрій винаходять порох, динаміт, пеніцилін, безпечну бритву, та багато інших предметів необхідних у побуті.

В Запоріжжі з'являється Запорізька Січ - наймогутніше військове формування в історії людства. Тільки через тисячу років за зразком Січі на острові посеред Токамаку буде збудовано Пентагон. Але звитягу українських військових так нікому й не вдасться повторити.

В Україні розквітає культура та мистецтво. Твори Шевченка перекладають на всі мови світу. Завдяки Шекспіру котрий перекладав твори Шевченка, Лесі Українки та Франка англомовне населення планети дізнається про романтичну історію кохання української пари Романа та Юлі.

Тим часом лютим москалям не давав спокою добробут українців і вони починають все частіше й частіше шкодити Україні, забуваючи що Київ мати російських міст, а Україна виплекала для Московії таких видатних людей як Ломоносов, Гоголь, Хрущов та Мазепа. Що саме в Києві вони навчились користуватись туалетом, носити брюки та краватки, та голити бороди. Москалі почали все частіше й частіше робити набіги на Україну, нищачи її.

Українців вони або вбивали або гнали в полон, де русифіковували та робили янучарами. Піком москальської навали стала середина 20-го століття, коли москалі разом з фашістами захопили Україну. Тільки титанічна боротьба українських опришків під проводом ОУН-УПА звільнила Україну та інші народи Європи спершу від коричневої чуми, а згодом в 90-хх роках і від москальської...
Родина дремлющих ангелов
Украина - это капище невозмутимых мудрецов.
Наш главный религиозный ритуал - это упорное ожидание бесплатного чуда.

Говорят, что под лежачий камень вода не течет. Украинцы с этим не согласны. Мы триста лет сидели сиднем в центре Европы и ждали "самостийности". Бог не выдержал этой наглости и свершил чудо. Удовлетворенные результативностью своей религии, мы ожидаем других чудес. Например, процветания и благополучия. При этом нас не пугает время и кратковременность жизни. Мы ведем себя, как бессмертные люди, которым не падает на голову кирпич, но зато падают мешки с твердой валютой.

Украинцы - это нация, полностью лишенная комплекса неполноценности. Из всех видов ожидания мы избрали самую зрелую философскую форму. Как индивидуумы с окончательным сложившимся представлением о мире, мы вгоняем окружающую жизнь в понятные нам алгоритмы развития. Все "зная", мы пребываем в постоянном ожидании, опираясь на заготовленные ярлыки. Очередной парламент для нас - ничто. Очередной премьер для нас - никто. Флот - это то, что делится само по себе. Гривня - это рубль. Свинья - это сосед. А сало - это продукт.

Активные деловые люди в наших глазах выглядят как озабоченные меркантильные дураки, лишенные традиционной украинской духовности. А с другой стороны, они подтверждают ожидаемые нами чудеса. Не двигаясь с места и не предпринимая каких-либо усилий, мы наблюдаем за переменами вокруг: нашествием иномарок, строительством новых магазинов, появлением диковинных товаров. Мы смотрим на все это, как на закономерное следствие своих ожиданий. Теоретически y нас все есть. Главное - этого дождаться.

Незыблемость тихого украинского рая очевидна. Турки с москалями приходят и уходят, а девочки с веночками и дедушка с бандурой пребывают вечно. Свою главную религиозную песню мы сделали государственным гимном. "Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці" - то есть сами по себе... "Запануєм i ми, браття, своїй сторонці" - то есть когда-нибудь, сейчас нам не до этого. "Ще й на нашій Україні доленька доспіє" - дpyгими словами, сытый yкpаинец незрелыми плодами питаться не привык. Для нас судьба - это не факт настоящего времени, а нечто до сих пор не существующее. Все, что с нами происходит, не имеет никакого значения, потому что в каждом украинском доме обитают монахи похлеще буддийских, знакомые с невиданным чувством нирваны.

Нам странно наблюдать за поведением американцев, англичан, французов, русских и так далее. Они постоянно лезут в мировую историю, что-то декларируют, "выпендриваются", нападают на соседей. То есть ведут себя как закомплексованные, ущербные люди. Сидя на пороге своей хаты, которая скраю, мы медленно жуем галушку и не можем понять, чего это немцы постоянно лезут к нам во двор. Может, они нам завидуют? Этих гансов не разберешь: то они корову забирают, то гуманитарную помощь суют. Создается впечатление, что весь мир танцует перед нами на задних лапах и пытается привлечь к себе внимание. Наверное, окружающие нас народы не могут догадаться, что нам на них даже плевать скучно.

Украина самодостаточна. Это российскую птицу-тройку постоянно гоняют или на Аляску за снегом, или в Порт-Артур за мордробоем. А нашим задумчивым волам ходить некуда и незачем, ну разве что в Крым за солью.

Украинская философствующая душа не приемлет резвых нордических мыслей или поступков. Ведь ожидание чуда - это сложнейшая внутренняя практика. Она не позволяет нам отвлекаться на суетное. Только хрущи, которые "над вишнями гудуть", имеют право тревожить нас по вечерам. Нас бессмысленно чем-либо соблазнять. Изначально поместив себя в центр Вселенной, мы существуем в ином измерении. Нам не нужна целеустремленность. Мы сами являемся целью. Мы ни в ком не испытываем нужды, но в нас нуждаются все: варяги любили у нас пожить, татары - поживиться, Петр I не мог без нас построить Петербург, его дочь не могла спать без нашего мужчины. Сталину мы помогали охранять лагеря, а Гитлеру - воевать. У нас так много чудотворного здоровья, что даже Чернобыль мы согласились взять на себя.

Мы запросто помогаем решать проблемы соседям, потому что своих проблем y нас нет. Люди наблюдательные это давно заметили. Русский писатель Иван Бунин был яростным хохломаном. Он неустанно повторял, что украинцы - это абсолютно реализованная, эстетически совершенная и гармонически развитая нация. Что ничего подобного в мире больше нет. Бунин, конечно, не ошибся.

Украинцы превосходны не в своем умении ожидать, а в том, что сами являются чудом. Как совершенные создания, мы ничего не создаем. Откровенно проявленная гениальность обиженного "крипака" Шевченко - это неприятное исключение, подтверждающее правило: совершенство в декларации не нуждается; оно помогает развиваться только тому, что существует за его пределами. Украинские священники, писатели, поэты, художники, политики, полководцы, режиссеры, актеры, певцы, конструкторы, ученые, изобретатели, умельцы вечно разъезжают по миру и объявляют себя русскими, американцами, турками, поляками, французами - кем угодно, чтобы бедные, ущербные народы имели повод гордиться собой.

Украина - это родина дремлющих ангелов. Ее безмолвное ожидание наполняет чудесами планету. Ее нельзя завоевать, поработить или уничтожить. Она нечувствительна к событиям. Ее жизнь не протекает и не происходит. Она вне событий и времени. Она не помнит своего дня рождения и не знает своего возраста. Она сама себе достойный собеседник. Ей не с кем спорить и нечего доказывать. Для нее уже все произошло.
Правдивий галичанин
Правдивий галичанин колекціонує предмети, які давно втратили ужиткове значення. Його пивниця, комірки, балкон, клуня та курник напхані різноманітними дірявими баняками, відрами, порожніми пляшками, старими прасками, іржавими ланцюгами від роверів, банками із засохлою фарбою та лахами. Але надія усе це застосувати тішить добре галицьке серце аж до самої смерті. Любов галичан до церкви така сильна, що якби можна було, то кожен мав би на свому городі власну. Так само виглядає з цвинтарями та святими місцями. Заповітна мрія галичанина - мати родинний склеп під вікнами. В гіршому випадку - на Личаківському цвинтарі у Львові. Схиляння галичан перед цитатами загальновідоме. Сьогодні особливо популярні Шевченкові "Обнімітеся, брати мої", " Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...". Кобзарева постать має великий авторитет у галичан, що вони із задоволенням приписують йому й чужі висловлювання, як-от Франкове "Лупайте сю скалу" та Шопенгауерове "Хто ясно мислить, той ясно формулює".

Заповіт галичанин складає за три хвилини перед самою смертю і не випускає його з рук, поки вони не захолонуть. Виливши в баняк молоко, галичанин обов'язково сполосне пляшку водою і доллє її до молока. Піднімаючись сходами багатоповерхового будинку до свого помешкання, галичанин обов'язково повитирає ноги біля кожного сусідського килимка, залишивши недоторканим власний.

На забаві галичанина треба довго вмовляти, щоб він сказав тост. Коли ж вдасться його переконати, то виходить приблизно таке: "Що би я мав сказати з того приводу? Бисьте щасливо сіли на потяг і доїхали до того місця, де на вас чекают. Най вас приймут за рідного і не виженут на шестий день гостини. І щоб лежати вам ціхутко в земли і не гнити, як американці, бо їдят всяку хімію. І най вам здохне тота коза францовата, шо об'їла нашу грушку під самий корінь. Многая і благая літа!"

Улюблений образ галичанина - як він лежить у труні, вбраний у шлюбний костюм і шкільні мешти, серед квітів і заплаканої родини. Коли його виноситимуть на цвинтар, має вдарити грім, зблиснути блискавка і втрафити в сусідську хату. І щасливо її спалити разом зі всією господаркою й осоружними курми, що порпалися на його городі і цим завдавали йому, небіжчикові, невимовних душевних мук.

Галичанин народжується для того, щоб: у вісімнадцять побувати у війську комірником при шкарпетках і комісуватися при пропажі зі складу останніх; у сорок п'ять - видати дочку заміж і на весіллі натовкти писок сватові; у п'ятдесят п'ять - завести козу і вчити внуків співати повстанських пісень; у шістдесят - доробитися до бригадира на будові і відсидіти рік за крадіж чотирьох кривих цвяхів; у шістдесят п'ять - відчути себе захисником батьківщини і, пошивши уніформу невідомої армії, марширувати на всі свята з фаною перед сільрадою; у сімдесят стати членом церковної десятки; у вісімдесят п'ять спочити в Бозі, клянучи москалів і сусіда, чиї кури все життя порпали йому город...

Кожен порядний галичанин має родину в Канаді або Америці. Хто не має. Тому ніколи не бути депутатом, мером або війтом. Йому світить лиш кар'єра священика. Раз на рік з-за океану на галицькі терени прибуває до родини одна пачка з добре-таки зужитими двадцять літ тому речами, серед яких неодмінно є корейські квітчасті хустки, капи на двоспальне ліжко і пакуночок із протизаплідними пігулками для дев'яностолітньої тети Парані. Саме ці дарунки долі стають надовго, часами навіки яблуками розбрату для дружніх галицьких родин. За кожну запрану спідницю, сорочку чи краватку із замацьканим вузлом галичани так сваряться і так гніваються. Що лиш землетрус, буревій, всесвітній потоп і захоплення москалями наших спиртзаводів можуть їх на якийсь час об'єднати. Або приїзд коханої цьотки з Канади.

Автохтонний мешканець Галичини у 45-50 років вільно орієнтується у зовнішній політиці будь-якої держава світі і міг би служити радником при будь-якому уряді. Особливо це помітно під час уродин, храмових празників, релігійних свят, коли за столом збирається вся родина і після третьої чарки хтось обов'язково скаже: "А чули-сьте, що востаннє москалі зробили?..." Питання всіх часів і всіх галицьких поколінь - чому американці не хочуть на Росію ракети нуклеарні пустити - так збуджує галицькі уми на забавах, що воно часом перебирають міру алкоголю і розв'язують світові проблеми навкулачки, прозиваючи непристойними словами супротивників, з якими щойно пили і браталися.

Художні вподобання галичанина вже століття, як сформовані і незмінні. Крім релігійних образів та портретів Шевченка і Франка, галицьку оселю найчастіше прикрашає картина в ядучих барвах, на якій зображений червонопикий гуцул, що сповіщає трембітою на весь світ, що він ще живий і бавиться мальовидлом. Цей шедевр надбано за фляшку самогонки у сусіда чий син вчиться у Львові і часами бавиться мальовидлом. Тішить око і душу галичанина і художнє відтворення валки чумаків з волами на тлі жовтого поля та синього неба. Поряд із цими шедеврами серед широкого галицького загалу побутують й "автобусні" розмальовки. Вони зазвичай розміщені на лобовому склі міських автобусів і схожі одна на одну, наче близнючки. Сюжет "полотен" - канонічний: розпухлий від пасажирів автобус мчить гірською дорогою, обабіч якої йому вслід вишитою хусткою махає замріяна гуцулка. Десь неподалік пасе отару її чоловік. Вівці, судячи з вигляду, мутанти - дуже схожі на вівчарок у перуках.

Ментальність та тисячолітній побут на галицьких теренах наділили галичанина фантастичною здатністю не визнавати власні помилки але ретельно фіксувати чужі, зазвичай повторюючи їх. Історія ще не знала випадку, щоб хтось почув від правдивого галичанина фразу: "Вибачте, я не мав рації". Якщо хтось відважний зможе її вимовити - сміливо заносьте його прізвище до книги рекордів Гіннеса і беріться обмірювати погруддя на пам'ятник, бо довго цей унікум на наших теренах не проживе.

При поясненні будь-якого нещастя, що трапилося з ним, галичанин назве тисячі причин крім однієї - власної нетямущості. Через це галичани виглядають дуже впевненими в житті та праці. Причини, які приводять до галицьких нещасть та клопотів, також є давно усталеними та відомими. Серед них найчастіше називають: негоду, москалів, поляків, американців, сусіда, ворожбу, вроки, важке дитинство, поговір, заздрість, дурнувату владу і Бога. Сприятливими факторами галичанин вважає: власний розум, власну працелюбність, власну силу і вдачу, щасливий збіг обставин, який дозволив йому народитися, і Бога.

Галичанин любить скаржитися. Робить це із задоволенням та смаком. Часом видається, що в тому пеклі, в якому мешкає, за його словами, може вижити тільки Шварценеггер чи Ван Дамм з фільму "Подвійний удар". І, що цікаво, саме цьому конкретному скаржнику доля всипала пекельну суміш селітри і перцю просто в задницю, а всіх решта оточуючих незаслужено ощасливила добробутом та щастям. Одне з найулюбленіших риторичних запитань галичанина: "І за шо мені така кара небесна?". При цьому, важко нарікаючи на долю, галичанин ніколи не втрачає оптимізму, частенько собі повторює, щоб ніхто не почув: "Все так не буде".

Галицька впертість така ж знаменита, як і скупість. Якщо галичанин щось бере до голови або, боронь вас Боже, до серця, - немає жодної ради на те і можливості змінити його децизію. Наприклад, у якійсь районній газеті наш земляк може прочитати інформацію про те, що в Афінах при розкопках на Акрополі було знайдено український паспорт на прізвище Гомер з кольоровою знимкою сліпого поета, то жодна у цілім світі людина не зможе переконати його у неправдивості цього факту. Він вперто буде твердити, що Гомер - український народний поет, але другий після Кобзаря геній".

Цікавою властивістю галицької ментальності є незбориме бажання галичанина захопити якомога більше землі... на цвинтарі. Таке враження, що наш автентичний земляк прагне якомога швидше побачити на кладовищі всю свою родину і ще дві-три родини сусідів, які обов'язково мають бути поховані навколо його гробівця. Мало того, відхоплена у сусідніх небіжчиків землиця загороджується металевим парканчиком, прикрашеним гострими списами арматури або важкими морськими ланцюгами. Цю "потойбічну" територію галичанин оберігає, як зеницю ока, і горе тому, хто ступить на неї нечищеним мештом або босоніжком.

Галичанин дуже любить, щоб його особиста власність відрізнялася від інших. Через це галицькими містечками частенько дибають схожі на інвалідів кури, гуси, корови і коні, поцяцьковані йодом і зеленкою, наче вони втекли щойно із районного шпиталю.

Одяг галичанин обов'язково купує на виріст. Навіть якщо йому 87 років і він давно вже оглух, а бачить ще гірше. Взуття купує також на 2-3 розміра більше а раптом нога розтопчеться? Щоб зручно носити завеликі мешти галичанин напихає в шпіци три-чотири зіжмакані районні газети. Якщо ж йому ласкава доля підкине задешево пану замалу, то відбувається цікавий ритуал розношування: спочатку мешти залишаються на день у повній ванні гарячої води; потім галичанин надягає товсті вовняні шкарпетки, а вже на них - мокрісінькі мешти. І ходить в них дві доби без перерви на сон. Аж тоді вони готові до вживання за призначенням.

З невідомих причин чужі діти для автохтонного галичанина чомусь завжди ліпші, ніж власні. Свої - це навіки вічні "матолки", "штурпаки" і "тумани вісімнайцяті". У зв'язку з цим кожному галичанину потім усеньке життя доводиться докладати неймовірних зусиль, щоб довести протилежне і собі, і людям, і батькам, які до самої смерті не віритимуть в успіх власних чад. У такий спосіб змалечку галичанинові прищеплюється стійкий стан ген упертості, наполегливості та меншовартості. Мабуть тому найбільш продуктивними галичани стають у період утисків, наруги та плюндрувань з боку зайд. У мирний час благоденствія галичанин зазвичай безпечний і байдужий.

Давно час в галицькій столиці - у Львові - встановити пам'ятник шкварці. Сей правічний продукт для кожного правовірного галичанина є джерелом життя та символом добробуту. Шкварок галичанин споживає стільки, що пересічний європеєць від таких канцерогенних і ракотворчих доз давно б годував хробаків на Пер-Лашез або на острові святої Єлени. Здається, лише до чаю і пампушків з повидлом галичанин не додає шкварок. Усі решта страв багатющої галицької кухні насиляються животворними шкварками. І в горі, і в печалі, і особливо в радості поруч із галичанином крокує його життям рожева, хрумка, чималенька шкварочка.

Готуючись до візиту в гості, на весілля чи уродини, галичанин завжди немилосердно нервується і кривиться. Причина криється в необхідності дарувати презенти або подарунки (це для східняків). Ні, галичанину рука б всохла і язик відпав, якби він відмовився від чийогось подарунка. Навіть копійчаного. Але дарувати комусь... Щоб запобігти цьому, галичанин від самого ранку аж до умовного часу візиту перевертає вверх ногами помешкання своє, тещі та братів, щоб розжитися якимось непотребом. Це може бути непрочитана книжка про життя аборигенів з острова Сахалін, зацвілий рушник з вишитим портретом Івана Мічуріна або дерев'яний беркут без одного крила. Подарунок ретельно вимивається, обтраскується дезодорантом "Ласковий май" і акуратно обгортається целофаном з уживаного букети квітів. При врученні галичанин набирає урочистого вигляду, випинає груди з вишитою краваткою і півгодини розхвалює принади та переваги власного підношення. А вже вдома мало не до самого ранку побивається за втраченою річчю.

Галичанин є вкрай сентиментальною людиною. Якщо, звісно, справа не йде про гроші або нерухомість. Однак ця сентиментальність одразу зникає коли мова заходить про гроші. Одне з гасел галицького бізнесу твердить: "Базар - то така зараза, так втєгнешсі,- що рідну мамцю на продаж винесеш і не замітиш!" Під час торгу галичанин дріб'язковий та обережний. Дуже дивно, але галичанин ніколи не буде вдячний якому-небудь добродію при його житті, навіть якщо той врятував його добро від пожежі або пограбування. Зате після смерті галичани передають з покоління в покоління легенди про померлого, бо їм вдалося його пережити. Кожна промова про світлу пам'ять небіжчика розпочинається приблизно такими словами: "Стефцю, а пам'ятаєш Івана Папроцкого, що лежить на Личаківському цвинтарі, на шестому полі, другий ряд від доктора Штопка, що наклав на себе руки через Марійку Форнарову?!" Але історичних особистостей галичанин має за героїв і членів своєї сім'ї. Данила Галицького він обов'язково оголошує почесним громадянином Львова з правом безплатного проїзду в громадському транспорті за те, що той заснував його Львів, його сина Лева - почесним мером, бо галицька столиця носить його ім'я. А іменем Джорджа Вашингтона названо вулицю, бо він заснував США, щоби галичани мали куди емігрувати.

Галичанин засадничо істота демократична. Дуже любить брати участь у виборах, референдумах і опитуванні. Кожної передвиборчої кампанії наш земляк безвилазно сидить перед телевізором і клене "комуняків, злодіїв, застарілий парлямент і сусіда Федя, що зареєструвавсі кандидатом, а на подвірку в него кури з голоду пухнут". Відразу після виборів пересічний галичанин дістає повну амнезію і не пам'ятає за кого він голосував і кого обрали, аж до нових виборів. Подібна ситуація й з мітингами. Лише в тлумі людей з прапорами і гаслами галичанин почувається народам, а часом і спільнотою. Особливо коли стоїть в першому ряду перед трибуною і бачить вождів в обличчя...

Якщо, не перебуваючи на Галичині, вам видається, що тут мешкають самі тупоголові, - не беріть собі близько до серця, бо то є неправда. Просто правдивий галичанин перед незнайомою людиною полюбляє прикидатися глупішим, ніж він є насправді. Вчені твердять, що власне ця обставина дозволили вижити цьому колоритному етносу за часів монголо-татарської навали, австро-угорського гніту та панської Польщі. Тож не дивуйтеся, коли на ваше звичайнісіньке запитання: " Як ви ставитесь до голови обласної держадміністрації?" галичанин тричі перепитає, про що ви питаєте, потім довго робитиме міну роденівського "Мислителя", а тоді в решті-решт запитає: "На якої холєри вам то треба?" і спокійнісінько переведе розмову на минулорічну погоду і передбачуваний врожай шпарагівки сусіда. А ви таки притиснете його до стіни, він замахає руками, скорчить жалісливе лице і скаже: "Та що ви, пане! Де ж ми то знати можемо? Я матури не кінчав, по університетах не вчивсі, бо зі школи мене вигнали за націоналізм! А теперка маю таку зарплату, що навіть і не знаю, за що я так страждав за комуністів..."

Зазвичай до шлюбу саме галичанка тягне галичанина, а не навпаки. Вроджений індивідуалізм автохтонного уродженця Бучача, Бережан чи Роготина не дозволяє йому добровільно позбутися ілюзорної свободи й одягти золочені кайданки шлюбу. Тож галичанки у матримоніальних справах значно звичніші за своїх антистатевих галичанинів. Ще змалечку мама вбиває в русяву дівочу голівку: "Пам'ятай, донцю, що хлопа треба виховувати від самого початку і до самої смерти, царство йому небесне, бодай би по вас янголи не співали! Коли його запопадеш - то тримай, бо то така худобина, що тілько сі відвернеш, а воно вже вислизло!"

Господарність галичан, їх заповзятливість в облаштуванні сімейного вогнища та в садово-городніх справах не має меж. Порядний галичанин засаджує городиною кожен клаптик власної землі. І ніяких квітів! На галицькому обійсті має право тільки рости картопля, помідори або огірки з польського насіння. Для нашого земляка заповітною мрією є можливість збирати з власної землиці два врожаї. Щоб наблизити цю заповітну мрію, ранньою весною, як тільки зійде сніг, ґазди поливають грунт окропом, закривають його різноманітними плівками, слоїчками, парниками різної конфігурації. Врожаю це не додає, зате виповнює втіхою. Якщо галичанин допадається до якоїсь пристрасті, то вже ні стриму, ні вороття назад. Предметом захоплення можуть бути: горілка, колекціонування грошей у грубих купюрах та старих телевізорів.

Галичанин має звичку доводити розпочату справу до логічного кінця. Навіть якщо вона є цілком програшною. Відома історія про двох фацетів, що їхали в трамваї:
- Іване, ти ножовку взєв? - каже один.
- І молоток.
- Слухай, а як тота граната взірвесі?
- То ніц, Мільку, я ще їдну маю!..

За правічною традицією, яку започаткував ще князь Святополк Окаянний, по кожному обіді глава сім'ї доїдає за дітьми все, що зостанеться на їх тарілках, витираючи посуд шкоринкою хліба, яку не догризла дружина. З цієї самої причини галичанин радше безвилазно провидить два дні в туалеті, ніж дасть пропасти скислому борщу чи "вистреленій" банці з кабачковою ікрою. Не гребує наш земляк і протермінованими ліками. Він радо їх вжиє, оскільки за них вже заплачено. Крім того, а ну ж вони на щось поможуть?

Щодругий галичанин є ворожбитом, екстрасенсом і цілителем. Про це відомо з давніх давен. При такій кількості екзотериків на душу населення практично кожен член галицького суспільства знає свою долю від народження аж до самої смерті. Однак галичанину цих знань завжди бракує, і він прагне додаткових роз'яснень своєї неприкаяної долі. Через це на наших теренах процвітає екстрасенсорний бізнес. Тисячі людей заряджають воду в слоїчках, майонезних баночках і каністрах з-під бензину, десятки тисяч прикладають "заряджені" відбитки газет до ймовірно хворих місць, мільйони керуються порадами ворожок, вірять у гороскопи і ворожать на кавовій гущі. Та це не заважає галичанам нікому не вірити і не перейматися стихійними лихами, владою та гемороєм. Бо від самого народження правдивий галичанин покладається лише на власні сили, що робить його практично невразливим перед ударами долі. Коли ж приходить біда, він лиш розводить руками: "Так мало бути! Але в Петра через три хати ще гірше!" І на душі йому світлішає, а горілка солодшає...