Золочів Плюс
Форум міста Золочів

А хто шо пише в нашім краї?

Автор Повідомлення
А хто шо пише в нашім краї?
Власне цікавлюся роботами поетів і прозаїків регіону, району, міста...

додано через 3 дня 23 години 9 хвилин 45 секунд:

Ну-ну... не встидайтесь
Ну і дам.
Офіційна сторінка Діда Юхима
* * *
Миттєве щастя, дякую тобі
за дотик сонця у твоїй присутності,
за те, що світ торкавсь твоєї сутності,
а ти ідеш не згублений в юрбі.
За те, що крок твій впевненістю кований,
за те, що слово зважене як сталь,
за те, що ти – не сніг і не печаль,
а теплий усміх променя ранкового,
за те, що ти це – пісня а не біль,
за те, що я в однім твоїм лиш погляді
гублю душі своєї зимні повені,
миттєве щастя, дякую тобі!


[size=9]додано через 1 годину 27 хвилин 49 секунд:[/size]

***
Нічого не скажу і ти мовчи –
нехай слова не зранять свята тиші.
Промовить серце сотнею причин,
та жодної, насправді, не напише.
Бо неможливо вкласти у слова
ті почуття, що сповнюють до краю.
За що тебе люблю? Не знаю я –
та знаю те, що я тебе кохаю.
Це наша тиша. Наші імена
ніч вишиває в небесах зірками.
І кожне слово, то лише стіна –
глуха стіна, що постає між нами.
_____________
Агов! Де ви? Дуже цікаво почути вашу думку
Супер! Ми всі в темі : Що вам не подобається в мужчинах
Калина Потім поспілкуємось
Яка краса! )))

додано через 2 хвилини 2 секунди:

Супер! Нема слів!
Чого я не можу читати?
Чого я не можу писати?
Чого я не можу ні слова сказати,
Коли починаєш мені ти брехати?
На зради твої закриваю я очі,
Не можу без сліз я прожити ні ночі.
Не знаю, від кого чекати помочі,
Якщо всі на раз відвернулися в бік.
Ти знаєш, що я тебе досі кохаю.
Про твою любов я нічого не знаю.
Але повернути тебе я бажаю,
І з цим буду жити напротяж років.
А може, забути тебе - буде краще.
Без тебе ж мені існувать буде важче.
А може любити надалі, та нащо???
Ти ж просто не бачиш мене в натовпі.
Ну добре, прощай, я тримати не буду.
Щоб просто не бачити помислів люду
Я просто сховаюсь, і біженцем буду.
Можливо, колись, ти згадаєш мене.

додано через 28 хвилин 17 секунд:

Я знов сиджу насамоті
І згадую ті ясні дні,
Де ми з тобою були разом.
Цього нам не забуть відразу.

Сьогодні дощ, і я сама,
В душі вже не цвіте весна.
Я не вважаю, що погано
Було б забути це кохання.

Я згадую останній раз,
Коли приснився ти у снах.
Хоча тепер не має сенсу
Знов стукати до твого серця.

Благаю в вітра:"Любий мій,
Про нього спогади навій"
І напишу в листі надій
"Люблю тебе, -
навіки мій!!!!!!"

додано через 4 хвилини 8 секунд:

Чому все так, а не інакше?
Чому сьогодні плачу я?
Я думала, все буде краще.
Невже знов помилялась я?
Не можу більше бути тою,
Яка любила лиш тебе.
Зима змішалася з весною
І холод біль весь забере.
І скоро буде в мене інший,
Але тебе згадаю я.
Хоча від тебе він не гірший,
Моя любов - лише твоя.
Ти неприховуєш, що любиш
Мене так само, як тоді.
Але чомусь ти не приходиш.
Тебе я бачу лиш вві сні.

додано через 10 хвилин 50 секунд:

Моє життя - це наче вихор,
Завжди мене кудись несе.
Та я не знала, що все лихо
Мені кохання принесе.
Не знаю, що мені робити,
Як з ним поводитись мені.
Я хочу зараз всіх убити
І бути лиш насамоті.
У нього інша, в мене інший
Та з ними щастя не знайдем.
Тепер наш шлях буде ще гірший,
Якщо ми разом не будем.
Спочатку ми удвох вважали,
Що все це дружба та й усе.
Обоє ми не сподівались,
Що тут кохання проросте.
Я не збираюся кричати
На світ весь:"Я тебе люблю"
Тебе щоб швидше забувати,
Я все що зможу - все зроблю.
Можливо правду люди кажуть:
Перша любов - це назавжди.
Але для себе я залишу
Розбите серце й кайдани.
Коли тебе стрічаю випадково,
То робиться якось непособі.
Серце моє калатає від болю
І хочеться побуть насамоті.
Якщо побачиш ти мене із іншим,
То знай - його я не люблю.
Можливо, просто, він загоїть тріщинки
Що через тебе в серці я роблю.
Коли тобі без мене стане сумно,
Ти не вагайся, зразу подзвони.
Твої питання вирішу розумно,
Тільки до мене ти не приходи.
Не думай, що це все роблю я лиш зі зла,
Я просто не привикла жить без тебе.
Якщо тобі потрібна буде думка моя,
То знай, тебе порівнюю із небом.
Із небом, де погода, як в РАЮ.
Де хмар нема, лиш сонце ясне світить.
Де солов"ї співають як в гаю
І кожен птах в наше кохання вірить.
А зараз я прошу в тебе одне,
Щоб ти не думав те, що я погана.
Коли твій смуток і твій гнів пройде
Знай те - що я навік твоя кохана!

додано через 49 секунд:

Чим більше знаєш - менше хочеш жити.
Чим більше маєш - більше загубити
Боїшся, а знайдеш - ухопиш, причаїшся.
Чи знаєш, де злетиш, а де впадеш?

додано через 6 хвилин 54 секунди:

В небе Солнца огненная сфера -
пламенное сердце Люцифера.
Его вспышки - то вершины страсти
И любви ушедшей горький дым.
Я ищу не яркие зарницы,
А лишь крылья в них горящей птицы
в час, когда они рвут боли снасти.

Гибнет сердце? Ну и дьявол с ним!
Радію з того, що вам сподобалась моя лірика, дякую! А як вам наступне:

***
Під хмарним небом усмішок нема –
Вони тяжіють гронами печалі.
Та все одно, журитися дарма!
Хоч міряє земля дощу коралі.
То ж не природа, втомлена від сліз,
тобі дарує веселкові чари, -
то твого серця сонячний ескіз,
якщо захочеш, прожене всі хмари!

***
Любове, у вічній потребі життя,
філософія щастя занадто відверта:
Ти боїшся згубити мене в почуттях,
Я ж без тебе боюся і жити і вмерти.

***
Ти на землі один такий –
Серцю ні рідний, ні чужий,
Небо в очах твоїх,
Сонце в очах твоїх,
Музика щира – твій сміх.

Ти на землі один такий –
Сяє тобою день ясний,
В небі зоря – це ти,
Серце моє летить,
Птахом до тебе летить.

Ти на землі один такий –
Серцю далекий і близький,
Світла весна моя,
Тиха журба моя,
Казка, що в серці сія.

***
Я Вас благаю, стріньтеся мені.
Ах, може, завтра, може ще сьогодні.
А час розтягує, немов навмисно, дні –
вони без Вас похмурі і холодні.
О вечори, - ступають на поріг
душі моєї – смутної пустелі.
А, може, завтра впаде білий сніг
й стежину Вам, мій ангеле, простелить
і Ви пройдете поряд? По очах
я знов впізнаю Ваше добре серце
і Ви зірвете з вуст моїх печать
тремкого суму, засліпивши день цей
своїм казковим сяєвом душі.
І зазвучить як пісня те «Добридень!»,
та лиш, тоді, прошу я, не спішіть –
хтозна, коли наступна зустріч буде.
Я промовчу, що бачу Вас у сні,
як та розлука моє серце крає…
Я Вас благаю, стріньтеся мені.
Я так чекаю зустрічі, чекаю…

***
Споглянь на мене здалеку –
Хоч зіркою.
Схились до мене квіткою –
Хоч згірклою.
Торкнись до мене вітерцем –
Хоч подихом.
Витає над твоїм лицем
Цвіт подиву.
Повітря пахне росами
Медовими,
Біжу до тебе босою
Я долею.
Подай мені хоч руку ти –
Хоч жест один.
І так безхмарно все світи
Крізь часу плин.
калина та ти просто спец по любовній ліриці
Дякую!
Чому більше ніхто не подає своїх творінь? Дуже-дуже хочеться почитати. Бо, що б там не казали про Золочів, а талантами він багатий!
Сміливіше!
авторам
Коли підходить час до ночі,
Я міцно закриваю очі.
В той час я бачу те, що хочу.
А хочу бачить лиш тебе.

Ти в моїм серці будеш вічно,
Нехай всі ставляться критично.
Тебе я поцілую міцно
І скажу, що тебе люблю.

Я знаю, і мені приємно,
Що це кохання є взаємне.
І серце твоє не є темне,
Воно палає лиш в вогні.

В вогні гарячім і прекраснім,
Немов у сонці, жовтім, яснім.
Ми будем жити, і творити,
Допоки зможем ми любить.

додано через 1 годину 34 хвилини 44 секунди:

Вона сиділа на підлозі й тихо плакала,
Він їй збрехав, та як він тільки зміг???
Повільно дуже, вона якось згадувала
Як розтопив він в її серці сніг.

І в серце їй закралась підла думка,
"А що як просто тут покінчити зі всім?"
Десь там у кухні, де стоїть велика сумка,
Лежить той ніж, лежить він на столі.

У руки взяла його обережно,
Бо ще боялася поранити себе.
Адже кохала вона так безмежно,
Що не могла й подумать про таке.

Але, зібравшись з усіма думками,
Таки наважилась, піднесла гострий ніж
Холодне лезо, обвила руками.
Й притисла сильно, й прошептіла:"Ріж..."

Враз появилось щось червоне на стіні,
І на підлогу впали дрібні зерна.
Остання думка промайнула в голові:
"Все добре...... все прекрасно..... просто я померла..."
Альонка
гарний сумний вірш останнній
Ага, тільки шо придумала.
Альонка моя тобі уважуха!
Дуже приємно читати такі вірші в цьому форумі! Супер!!! Радує те, що люди думають не тільки про буденну мізерність, але й про високе.
Так.... сподіваюся що найближчим часом придумаю шось нове.
Найперше, дякую Тимофію за створення цієї теми ) , де ми можемо показати свою творчість, відкрити свої почуття і показати цей світ таким, яким його розуміє кожен з нас (можливо, не завжди правильно ) Тому, дуже цікаво, особисто для мене, є почути вашу думку, критику і дізнатися які теми вам найбільше довподоби: ліричні твори, духовні, можливо дитячі, або інші .... А поки-що:

***
Щораз вертаюсь в спогадах до тебе
І кожен раз по-іншому чужа.
Ти став зорею у моєму небі –
Зорею нездійсненності бажань.

***
Це, всього лиш - весна
в моїх думках.
Це, всього лиш - весна
в твоїх очах.
А, солодкий нектар
цих поглядів –
То, всього лиш – весна
у спогадах.

Це, всього лиш - весна
твоїх очей,
не розвіяний сум
моїх ночей.
Музика у твоєму
голосі –
то весна на Північному
Полюсі.

То, всього лиш - весна
моїх долонь.
Сонце, небо, зірки,
сердець вогонь,
нерозгадані сни
з надією –
Це, всього лиш – весна,
омріяна.
Зима.... вузеньку стажку замітає сніг.
Так само у житті людини небагато є доріг.
Їх тільки дві, і вибирать потрібно,
Ту, що є досить чесна, добра й гідна.

Той вибір - це найважче в нашім існуванні.
Від нього ми залежимо, наше життя, кохання.
Отож, потрібно нам прикласть великі сили,
Щоб вибрати добро, щоб ми щасливо жили.
Гак Саара. Частина перша.
◦Гак Саара◦

або

Спускаючись по стежці догори.

В Шури з’явилось непереборне бажання зробити собі сепуку. В одній з прочитаних ним книжок доволі детально описувалась процедура відходу воїнів-самураїв до іншого світу. Хоч поранення в живіт - річ надзвичайно болюча, при дотриманні певних правил, муки повинні були б бути мінімальні. А головне, Вознесіння прийшло б негайно. Навіть присутність цих дивних, снуючих туди-назад велетенських істот між водоростями не могла відволікти його від всезростаючих мук. Як він тут опинився, було незрозуміло, і все це, якщо б не біль, що пронизувала його через все тіло знизу і до самої гори, могло б здатися жахітливим сном.

***

В первозданному світі було темно. Коли Саар вперше піднявся в верхній світ, він був вражений – стільки порожнин! Велетенська кімната чи тунель, скільки не відчувай, у всі сторони. І снувати в ній саарам не дозволено, лиш по підлозі верхнього світу, або, що більш звично, по проспектам нижнього світу. Коли він спілкувався зі старійшинами, а для цього було достатньо покликати їх в свідомості, вони часто попереджали його про небезпеку верхнього світу, про Вічність, яка може направити свій гнів на Саара, по тільки їй відомій причині, та про страхіть, що населяли верхній світ.

Більшість саарів ніколи не залишало нижній світ. Лиш зрідка виглянувши з нього під час Великої Мокроти, вони з страхом повертались в свої нірки, до своїх звиклих справ.
Сьогодні, створивши кілька нових вулиць, один проспект та невеличку кімнату, Саар вирішив, що в цей перепад він попрацював на славу, і Вознесіння не так вже і далеко, беручи до уваги кількість перепадів, і того, що працювати стає дедалі важче. Старійшини йому якось сказали, що з наближенням пророднього Вознесіння тіло піддається значному зношенню через бруд верхнього світу. Але тим більша вислуга Саара, коли він в тяжких умовах виконує Місію. При думках про близьке Вознесіння Саар посміхнувся, і вирішив, що було б непогано до кінця холодного перепаду створити хоча б ще один проспект. Так, ще один проспект напереріз бульвару сусіднього саара, це буде чудовим завершенням перепаду.

Почавши переробляти породу, Саар згадав ті часи, коли він ще був зовсі малим, і роблячи один коридор за три-чотири перепади, заслухувався голосами Старійшин. Вони вчили його Місії…
- …тоді, коли прийде час.
- А коли прийде час? – запитував Саар.
- Місія Саара в очищенні світів. Коли ти будеш готовий, ти сам відчуєш це.
- А навіщо нам очищувати світи, де живуть такі страшні та недружні створіння? – не заспокоювався юний Саар.
- Ти такий молодий і допитливий, Саар. Розумієш, коли світи достатньо чисті, тільки тоді можливе Вознесіння.
Між Очищенням та Вознесінням явно існував якийсь незримий зв’язок, але Старійшини в той перепад більше не відповідали, а потім, в суєті щоденної роботи, це питання більше не спливало в свідомості Саара.
Але тепер, коли Вознесіння наближувалось, Саар знову замислився.
“Вознесіння стає можливим, якщо робити хороші речі для того, хто цього не заслуговує.“ Напружившись, Саар перетворив чергову порцію породи в утиль. “Значить наша Місія, загалом, є невдячна, бо хорошого в ній тільки й того, що принести, таким чином собі Вознесіння. Ну так, ще й відчистити верхній світ від бруду. Але для кого? Для цих злючих потворних створінь?“ – Хруум! Ще одна порція породи зосталась позаду Саара. “Вже наближається перепад. Початок теплого перепаду! “, почіхравшись об ближню стінку, визначив Саар.
Градуси були єдиним виміром часу Саарів. Один перепад відрізнявся від попереднього десь сімома градусами, в свою чергу між зимовими перепадами проходило близько трьохсот перепадів.

“І що виходить, всі ці верхні отримують чистоту і можливість життя з нашого милосердя. А ти знай працюй всі ці довбані перепади, відчищай світи, і ще ризикуй закінчити неприроднім Вознесінням.“ – Саар незадоволено чмихнув, якщо це можна було так назвати, і продовжив роботу.
У всьому цьому, звичайно, відчувалась певна єретичність, але, працюючи в таких важких умовах, це мало б бути прощено. "Побуркаю, та й перестану, не вперше", думав Саар. Тим більше, що й Вознесіння вже не за горами.

***

Алоха! Олександр! – почувся рокітливий голос, - и це вивело Шуру з завороту чудних вранішніх снів. Ніби в тонкій мембрані, що розділяє реальність та світ примар, (а може навпаки?), напруга сягла свого апогею, і лунка суєта світу з тріскотом линула в отвір, що виник в одну мить.
- Та вже йду! – швидше прохрипів, а ніж крикнув, Шура, проклинаючи нічні посиденьки.
Визирнувши у вікно, він впевнився, що голос належав Сержу, його другу дитинства, і взагалі хорошій людині.
- Знову засидівся за своїми книжками?!

Далі буде...
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ МОЄМУ ЧОЛОВІКОВІ))

Щоранку хочу я з тобою схід сонця зустрічати
І весь час тобі одному себе всю дарувати
Хай кожен день нами прожитий стане нашим раєм
А кожен погляд, подих, слово-буде надзвичайним.
Я хочу губ твоїх тепло завжди відчувати
І в любові наші долі навік поєднати

19.07.2002р.
Ух ти! А ше?
Бувають дні коли сумую
І серце плаче і болить
Бувають дні коли жартую
І пісня у душі дзвенить
Бувають дні коли я мрію
І серце рветься в височінь
Буває коли сумніваюсь
Тоді втікає в далечінь.
Та не буває дня такого
Щоб я прожила і не любила
Тоді б надії вже не було
Тоді б і я вже десь згубилась
І вже життя би зупинилось.....
І вже б нічого не було...............
Та я назад не повертаюсь
Нехай в житті усе буває
Промінням сонця зігріваюсь
Люблю , Надіюсь, Пробачаю!
Трохи епістолярного жанру.
Написане мною для дружини.

Знаєш, коли я вперше відчув твій аромат я не міг зрозуміти чим ти пахнеш, потім я відчував цей аромат усі роки, місяці, дні, години які ми прожили разом. Я ніяк не міг зрозуміти чим ти пахнеш. Це якийсь дивний і неземний аромат. Всі ці роки я шукав в природі схожий запах, але мої пошуки були марними. Мене це дуже бентежило. Твій запах єдиний в усьому світі, ніякі аромати природи, або створені людьми близько не нагадували мені твій аромат. Але сьогодні все змінилося, я нарешті зрозумівчим ти пахнеш і чому я більше ніколи не зустрічав подібного аромату. Ти пахнеш СОНЦЕМ ! Це може здаватися дивним, але це так. Ти пахнеш сонцем бо ти і є сонце - сонце в моєму житті. Кожний день ти зігріваєш мене своїм теплом і освітлюєш дорогу в моєму житті. Без твого світла моє життя було б занурене у темряву. Твого тепла вистачає щоб зігріти мене і вночі. Я я кохаю тебе як всі живі створіння кохають сонце, без якого вони б загинули. Я хочу щоб ти зігрівала мене все наше життя і освітлювала в ньому мою дорогу, якою я буду тебе вести.
Гак Саара. Частина друга.
- Знову засидівся за своїми книжками?! – незадоволено пробурмотів добродушний товстун, - ти тільки глянь, погода в сам раз! - Ти хоч раз справу не проспав?
- Та годі тобі, забігай, я швидко, - виговорив, протираючи очі Шура. – Снасті в комірчині, провіант в холодильнику.
День справді мав би бути вдалим, ранкова прохолода та безхмарне небо обіцяли гарний улов. Шура на канікулах часто виїжджав “за місто”, хоч від тихої місцинки, де розташувались біля двадцяти будиночків до центру міста було не так вже і далеко. В цій частині міста навіть в робочі дні було незвичайно спокійно та гарно. Зі сторін низовину загороджували гірки, покриті сосняком, а посередині, наче в чаші, виблискувало невеличке озерце. Туди з друзями Шура часто вибирався на відпочинок, а з Сєрим по вихідних – на рибалку.
Стрімголов кинувшись до ванної, Шура перекинув по дорозі каструльку з котом Тигрисем, який мав звичку ночувати в самих незвичайних місцях. «Наступного разу я знайду його, сплячого в люстрі», - подумалось Шурі, інтенсивно шуруючи по зубах пастою «Колгейт тотал».
- А наживку то заготував? – почулось з коридору. – А то мої запаси закінчилися.
- Я думаю, сьогодні піде на звичайний хліб, - пробубнив Шура, - а краще заскочимо до сусідів. В них щось на зразок ферми, свійських птах розводять, поле мають. А за домом компостна купа. Там ми їх і знайдемо.
- Сусідів? – в Сєрого брови полізли на лоба. Тигрись з напівзаплющеними очима намагався вповзти в похідний рюкзак.
- Та ні, - Шура мало не проковтнув зубну щітку, - «Eisenia fetida», ферштейн? Земляних черв’яків тобто, - тут ж пошкодував він Серьожу.
- Ну так б і зразу. То я інструмент захоплю? – помітивши саперну лопатку, здоровань взявся втискувати її в рюкзак, водночас витягуючи незадоволеного Тигрися.
- Ось ще що, візьми тимчасове житло для наших хвостатих друзів.
Шура вискочив з ванної, - снідати будеш?
- Непогано б, - з натугою видихнув почервонівший Серьожа, нарешті справившись з рюкзаком, і трохи тихіше додав, - а то як зранку вискочив…
Будучи повною протилежністю один одному, тим не менше друзі чудово зійшлись характерами і доповнювали один одного. На відміну від атлетично побудованого, всесторонньо розвинутого Шури, Серьожа не міг похвалитися ні гострим розумом, ні гладкою лінією життя. Будучи добрим тихонею, в той же час він гаряче відстоював свої, а нерідко і чужі інтереси. Заради друзів він насправді був готовий пожертвувати багато чим. Вони, в тому числі і Шура, знали це і цінували.
- От ти як мислиш, - Серьожа посилено працював щелепами, вилупившись очима на картину «Голгофа». На ній була зображена остання година Христа – похмуре небо, з острахом поглядаючих на блискавки охоронців, трохи далі – жінки в чорному. І Він сам – екзальтоване лице на т-подібній споруді. – А риби мислять, а чи так, особи недовершені, слугують для задоволення потреб більш розвинутих створінь?
- Знаєш, щоб відповісти на це запитання, треба мабуть побувати в риб’ячій шкурі, хм.. тобто в риб’ячій лусці. Шура повернувся в кріслі, та примружившись поглянув на картину, - та й скажи спробуй, будучи людиною.
- Навряд, - продовжив він, - навряд чи вартує задумуватися над таким питанням. Просто є ми, і є вони, а також є багато інших. Одні їдять других, і так буде завше.
- Давай закінчувати трапезу, а то сонце підніметься, і фіг ми що зловимо. І Серьожа закинув останній шматок до рота.
- Друзі піднялись, підхопили рюкзаки і вудки, та, по ходу перемістивши Тигрися з сачка на диван, винеслися назустріч яскравому сонцю.

Далі буде...
Кур'єр

Монотонні слова, хвилини...
Дві молитви - і в згоді з Богом
сплять усі маникени з глини.
Сплять, закуті в свої тривоги.

"... нехай прийде..." - і сонце гасне.
"... нехай буде..." - і зорі в небо.
Хтось і нині не спить. Невчасно?
Він вимолює сон для тебе.

Заглядає у твої очі
вовчим сонцем. Його дорога
пролягає на той бік ночі.
Він - кур'єр твоїх снів від Бога.

додано через 55 секунд:

Дякую всім творчим людям!
От це мені припало найбільше. Клас!
tymofiy
Дуже гарна філософія!

***
Життя, як бій – бурхлива течія
Несе мене у напрям невідомий.
І де в ній правда? Де обман? Де я?
У вічі зазира буденна втома.
Примарний вітер не остудить кров,
Та не покаже вірний шлях нікому,
Бо, поруч щедро світиться ЛЮБОВ
І стелить шлях, який веде додому…
Калина пише:
... Несе мене у напрям невідомий...
... шлях, який веде додому…
Ти часом не ззакордону пишеш? Бо відчувається та глибина...
Шановні, та з вашим талантом потрібно збірки видавати, наразі бачу 2 збірки: 1 - поезія, а 2 - проза. Спробувати варто.
Ні, AVB, я пишу не з-закордону, а з рідного нашого Золочева, але стараюсь зрозуміти почуття інших - тих, зто зараз там - далеко від рідної домівки (маю на увазі цей вірш). Але тут є ще інше філософське значення...

додано через 8 хвилин 12 секунд:

vaymut,
ти справді вважаєш, що це потрібно дати до збірки поезій?

***
Усе так просто: січень і зима,
а замість снігу – лиш дощу краплини.
І Ви у серці – милий і єдиний.
Все дуже просто: за вікном - зима.

Усе так звично: усмішки, пісні
і коляда різдвяна над землею,
де перша зірка стежку світлом стелить.
І, як незвично – Ви у кожнім сні.

Вечірня тиша. На столі свіча.
Палахкотить у серці світлий спогад,
та, тільки, де мій сон і де мій спокій? –
усе згубила в Ваших я очах.

***
Ціна життя – незміряна любов.
Ціна любові – безконечна жертва,
Та лиш вона дарує радість знов
І розквітає у душі безсмертям.

Білий ангел

Грудневий ранок грітися ще прагне,
та що за світло, дивне, на крилі?
Це він спішить – не голуб – білий ангел
і зірка сяє в нього на чолі.

То він спішить, затамувавши подих
і, наче, не різниться між людей.
Лиш, кожен погляд – веселковий промінь,
яким дозріє розпочатий день.

Він не проспав – лиш трішечки спізнився.
Він не байдужий – просто, молодий.
І вчора він, мабуть, перевтомився,
та крок його – упевнений, твердий.

Так, він прийде і встигне все, що треба
і нічиїх не зранить сподівань.
Хоч в нього теж є мрії і потреби,
свої проблеми і свої дива.

А ранок, вперто горнеться до сонця
й такий йому приємний цей полон.
Та що, так зігріває моє серце –
Невже, цей ангел, посмішка його?

Він поспішає, слід поволі тане
І погляд переблискує росу.
А він – людина… чи усе ж таки, він ангел?
Він – ангел, хоч людська у ньому суть!

Мите, зупинися!

Хоч ти невпинна, мите, - зупинися!
Ти невгамовна та прошу, зажди!
Він той, єдиний з-поміж сотень тисяч.
Я знаю точно: він такий один.
Єдиний погляд, посмішка – єдина,
налита сяйвом світлої душі.
Спинися, мите, зіткана із дива!
Мені ці очі більше не чужі.
О, зупинися, мите неповторна,
і, хай між нами відстань і зірки,
та я до нього подумки пригорнусь,
впокорена цим поглядом п’янким.
Бо в нього серце – то дзвінка веселка,
то ясне небо, то весняний цвіт.
Він – загадка, він – казка мого серця
і він один для мене – цілий світ.

Калина пише:
vaymut,
ти справді вважаєш, що це потрібно дати до збірки поезій?

Так, справді так вважаю, і якщо така збірочка вийде я обов'язково її придбаю.
І я би не проти придбати.

А видати невеличким тиражем не так вже й важко. Тре троха грошей (1500-2000 грн). Гарно оформити титулку і сам текст. Та й ніби більше нічого такого складного.
Я приємно вражена, дякую! Якщо взяти до уваги вказану суму, то ще не так страшно, а от, коли тобі кажуть в одному з видавництв, що потрібно до 6000 гривень, то... Але все буде , якщо так - то готуємо книжку
Особисто я в домашніх умовах видавав не тільки себе, але й 3 книги одного львівського прозаїка (видавництво не схотіло, "бо москаль"). Шкода, вже не маю оригіналів, ато б показав, що можна зробити в домашніх умовах, маючи трохи бажання.

додано через 1 хвилину 35 секунд:

Калина пише:
Дуже гарна філософія!

Яка саме?
tymofiy пише:
Калина пише: Дуже гарна філософія!

Яка саме?

Особливо це:
tymofiy пише:
"... нехай буде..." - і зорі в небо.
Хтось і нині не спить. Невчасно?
Він вимолює сон для тебе.

а ще:"Він - кур'єр твоїх снів від Бога."

Гак Саара. Частина третя.
***
Спершись на загороду одною рукою, в дворі стояв худий, проте міцний з вигляду дядько. Як раз під стать ясеню, чия крислата крона височіла посеред двору.
- Доброго ранку, дядьо Семен!
- Здоров був, коли не жартуєш, - при цьому він сердечно потиснув хлопчакам по черзі руки. – На рибалку зібрались, ніяк? Пам’ятаю, ми з Вальком колись… І-ех! Був ж час.
- Так, дядю, кльов обіцяє бути чудовим. Ви б якось з нами сходили, - відповів, прижмурившись від ранішнього сонця Шура.
- Нє-нє. Я б радістю, та сьогодні гості обіцялись, - пошкрябав голову старий, - Валентина з невісткою зустрічати їду. При цих словах він вказав на старенький гольф, що стояв у дворі. Рідко приїжджає, зовсім батьків забув.
Немов в напівзабутті, старий зупинив свій погляд в деякій неіснуючій точці позаду хлопців.
- Дядько Семен, а можна ми хробаків накопаємо у вас на задньому дворі? – вивів Серьожа його з модальної коми.

- Так-так, звичайно. – Старий по воєнному повернувся кругом, і віддаляючись, невизначено махнув рукою в сторону сараю. – Там за кутом повернете.
- Якось незручно вийшло, - прошепотів Серьожа, маневруючи між кущами будяку та кропиви. – Він про сина, дочку… Про дітей. А тут ми з цими черв’яками.
- Ну, взагалі-то він дійсно самотній, - Шура в черговий раз відсмикнув руку від палючих рослин, - от фігня, наросло ж тут всякого. Але ми ж весь світ зберегти не можемо. От стали б з ним розмовляти, спортивний момент б загубили, і все – прощавай наша рибалка.

- Ось він, момент істини! Ну, діставай лопатку, - закомандував Шура. – А їх тобі не шкода? Також звірки живі, живуть собі мирно, нікого не чіпають. А користі знаєш скільки приносять?
- Знати не знаю, користь од них яка, крім як людям послужити. – І при цих словах Серьожа врізався саперною лопаткою в м’який грунт біля компостної купи.

***

Ну все, вирішив Саар, на цей перепад Місія, як мінімум перевершена. В такі градуси він зажди гордився собою, дивлячись назад, який вишуканий вертикальний проспект ним був створений всього за якихось два градуси.
Ну, тепер, подякувавши Вічність за то, що вона так чудово поєднала роботу, та прийняття їжі, Саар відпочине. Не більш, як один градус, та й то за цей час він подумає, як краще об’єднати проспект, який він щойно завершив з проспектом сусіднього саара.
Між собою саари спілкувались рідко, як правило коротке привітання на зразок «Дай Вічність щастя», та «Дай Вічність і вам» у відповідь. Вирішивши, що при зустрічі він обов’язково запитає сусіда, що той мислить про справедливість їхньої праці, Саар розтягнувся в довгому колодязі, час від часу потираючись об стінку тоннелю, щоб не пропустити черговий градус.
В верхньому світі шось загупало, і Саар схвильовано прислухався.
Невже прийшло Вознесіння? Стільки думаючи про нього, тепер, коли воно ось-ось настане, видалось, що Саар не зовсім готовий прощатися з світом, де він стільки працював, навіть на благо іншим. Раптом стінка збоку затріщала і обвалилась. Стрепенувшись від переляку Саар побачив перед собою округлу морду сусіда.
- Дай Вічність щастя! – стандартно привітався сусід.
- Тьху, налякав як! – видихнув Саар, - тут Вознесіння гряде, а він, як дурень з писаною торбою по проспектах літає.
- Що? Де… як, вже?! – з жахом в голосі запитав сусід.
Саар круто на місці розвернувся, - ага, вже. Ти готовий прийняти Вічність? – єхидно додав він.
- Але ми живемо не більше двісті перепадів, - з дрижанням в голосі заперечив сусід. – Так не може бути. Нам ще будувати і будувати ці прекрасні магістралі, проспекти та бульвари.
- Так-так, - віддаляючись, прогундосив Саар, - а про Неприроднє Вознесіння ти чув?
Остатні слова були сказані, мов з труби, - Саар був вже на третьому рівні і продовжував повзти донизу.
- Ти віриш в Неприроднє Вознесіння?! – з гіркотою в голосі викрикнув сусід. – А ти знаєш, що неприродно возноситься лиш один з мільярду саарів? Мені Старійшини сказали!
- Хай собі говорить, що хоче, - сердито бурмотів Саар, - такий проспект спотворити своєю безмізкою довбенькою.

На шостому рівні було досить холодно, «так можна загубити лік часу», подумав Саар, він розвернувся і поглянув догори – в далечині сусід, белькотячи якусь дурню, марно намагався запхатися в свій проспект.

Саар в перший момент не міг збагнути, що з ним сталося. Перше, що прийшло в голову, було – «Вознесіння, ну ось ж воно!». Коли Саар трохи звик до світла верхнього світу, перше, що побачив – був простір верхнього світу. І він був безмежним; від цього паморочилось в голові.
«А може цей верхній світ і є Вічність?» - з жахом подумав Саар, викручуючись на купі уламків породи. Зиркнувши кругом, він мало не закричав від переповнюючи його почуттів – його чудові споруди були знищені, майно валялось усюди по підлозі верхнього світу, як і він сам. Він повернув зволожені очі в другу сторону, від побаченого його мало не вивернуло – сусід, розгаратаний на дві частини, конвульсивно смикався на уламках споруд.
- Один з мільярду, один з мільярду, - прохрипіла та частина, що колись була головою, створила гумову посмішку і завмерла.

Далі буде...
Зараз я сиджу
Ось тут біля вікна.
Мені тут дуже сумно
Що я вже не твоя.
Що більше ти до мене
Не прийдеш вже ніколи
Не скажеш як любив
Мене одну єдину
Слова ти ці казав
Аж доки не покинув
Чому ти це зробив
Ще й досі я не знаю
Сказав що розлюбив
Та я тобі не вірю.
Не вірю бо не міг
Так щиро ти брехати
Хоч крапелька любові
Мала там зостатись
У твому серці назавжди
Навік закарбуватись.
Молодці!!! Так продовжувати!!!
МАМІ

Час пройшов, злетіли роки
Я прийшла у рідний дім
Де робила перші кроки
Де тепло і радість в нім.
Там матуся посивіла
Після змучених ночей,
Я не хочу щоби сльози
Капали з твоїх очей.
Твоя неслухняна доня
Стала іншою повір
Я готова ради тебе
Віднайти найкращу з зір.
І дістати й дарувати
лиш тобі одній
Мамо, люба, посміхнися
Донечці своїй.
Гак Саара. Частина третя з половиною.
Коли Саар відійшов від шоку, він відчув, що знаходиться явно не сам. Він вирішив визначити час, або хоча б рівень, і потерся об породу, на якій лежав. Шкіра його була суха, як під час Великої Спеки, коли саари перебирались на нижні рівні. Аналіз нічого не дав, чи від природи підлоги, чи то він дивного похитування кімнати.

Доведеться йти на контакт , - подумав Саар, і неголосно кашлянув. Хтось в ближньому куті заворушився.
- Дай Вічність щастя… - пробурмотів Саар, вдивляючись в темряву. То був саар, пропрацювавший не менш, як 2500 перепадів. Він в’яло рухався.
- Яке в дупі щастя, - хрипко просипів старий, стільки перепадів чекати на природнє Вознесіння, і на маєш тобі.
- Але неприродне Вознесіння принесе нечуване блаженство, - обережно заперечив Саар.
- Неприродне Вознесіння принесе нечуване блаженство!!! – майже закричав, передражнюючи Саара старий, - ти хоч знаєш, що треба пройти, щоб отримати це блаженство? Знаєш?!
В дальньому куті зашикали. Саар враз зрозумів, що старий зійшов з розуму. Так говорити на саарах про Вознесіння саар зі здоровим глуздом б не зміг.
Він делікатно відвернувся до стінки, і спробував заговорити з Старійшинами, але вони вперто мовчали.

Саар вже відійшов від світла верхнього світу, та міг спостерігати, як кілька скорчених індивідів намагались будувати, та дарма – їхні рильця відскакували від породи. Зі сторони вся ця компанія могла б виглядати досить комічно, якби не невизначеність ситуації, в якій всі вони опинились.
Їх ще трохи потрясло, і тут світло верхнього світу, ріжучи очі, знову вірвалось до кімнати.

***

От кравчєг який, - Шура витягнув чергового черв’яка з свіжого перегною. – А цей диви, ніби мертвий.
- Нє-є-є! – захихотів Серьожа. Внього шок від таких монстрів-велетів, як ми з тобою.
- Добре, ще парочку, і відчалюємо, - Шура піднявся з колін, струснув прилиплу землю, та засунув залізну коробочку в рюкзак. – Полетіли!
Помахавши на прощання дядьку Семену рукою, друзі з гиканням вбігли в невеличкій лісок, що розділював поселення від озера.

- Ну що, хто останній, той п…да і гасить світло? – Шура набирав швидкість, то нагинаючись, пробігаючи під ялинками, то підскакуючи над загадковими формами давніх коренів та кущами.
- Ти мені фори два кілометри дай, тоді і змагатись будемо, - Серьожа натужно сипів ззаду, просто зносячи перепони, що з’являлися на його шляху.
Ну досить, привал, - оголосив Шура, ледве встигши відскочити вбік від гарматного ядра в особі товстуна Серьожі, шо промчався біля нього.
Ну що, ще хвилин десять, і ми будемо коло цілі, - видихнув Шура. – Часом хочеться, щоб години, що проходять з вудкою в руках, перетворилися у вічність. Ніяких думок, твій світ немов згортається в зернятко гороху позаду тебе, залишається тільки рівнина води, яку порушують час від часу несміливі смикання рибин.
- А вічність по твоєму, це як?

- Ну, знаєш, одного разу я помислив ось що, - насупивши брови, проговорив Шура. – От взяти для прикладу, частину вічності, неважливо чого: простору, часу, матерії, а краще взагалі, без якоріння до наших понять матерії та часу. А потім почати її ділити, скільки ж це може продовжуватися?
- Ну напевно завжди, - невпевнено пробасив Серьожа.
- Саме так! Вічно, - зрадів Шура. – А якщо щось поділу в принципі не піддається, значить само воно є безграничним. Тобто будь-яка уявна частина його і сама є вічністю, розумієш?

- Щось не дуже. Якщо я взяв шматок чогось, то як воно може бути рівним тому, шматком чого воно саме є?
Ось ти зараз про реальні поняття мовиш, а я тобі про натуральні, узагальнені. Не про матерію, а про поняття взагалі, відчуджених від світу.
- А-а-а. Ну так б і зразу, - Серьожа витягнув з волосся гілочку і зачаровано почав крутити її між пальцями.
- А якщо перенести це в світові масштаби, то взагалі цікаво виходить. От гляди, людина живе, скажімо сто років. А якщо взяти цей чисто людський період, та порахувати його частиною вічності, то виходить, що живемо ми, взагалі-то вічно.
-Клас, - враз ожив Серьожа, - Значить зараз живемо ми вічно. А як ж тоді смерть? І народження, до речі також. Навіщо вічному народжуватись, якщо він просто є?

Далі буде...
Кот да Винчи
Переклад вдається.
Молодець. Можеш викласти й в оригіналі, думаю, ніхто не образиться.

додано через 7 хвилин 12 секунд:

Новый день

Мерзко-знойный и ленивый
День отвесил мне поклон,
Уползая вон из комнат
На балкон.

Засверкали злым оскалом
Стрелы, копья и мечи –
Солнце искры рассыпало
И лучи.

Тяжелело, красным бликом
Увядало, как всегда,
Будто захлебнувшись криком.
Не беда!

Как змея, глотнув обиду,
Позову умору-лень:
Завтра – тот же мрак, а с виду –
Новый день.
Гак Саара. Частина четверта.
Шура на якийсь момент отетерів. Не стільки запитанням, як неочікуваною логікою Серьожі.
- Ну, знаєш, в багатьох релігіях народження, так само, як і смерть, є лише моментом пізнавального переходу з одного світу в інший. А так, як ми говоримо про смерть, то й пізнання, що чекають на нас, є безмежними. Вічний збір знань, стремління до Ідеї, яка і є вічністю – чим погана ціль життя людини. Хочо в такому контексті воно вже не може називатися так просто – життя. Швидше буття, або ще якось узагальненіше та високо.
В далечині вже почав зявлятися просвіт між деревами, стежка розширювалася, а кущі рідішали.
- Закінчення життя, скоріш за все, є переходом в вищий світ, - розвивав думку Шура, - а там буде все інакше, та й ми будемо іншими, такими, щоб цей світ пізнавати в повній мірі. Так що все, що нас чекає, загалом, це пізнавши якнайкраще цей світ, мирно вознестися для чергових пізнань.
- О, милуй грішного раба свого, за єретичні думки, бо не знає, що каже сам! – протяжно проговорив Серьожа, і обоє, сміючись та продовжуючи обмінюватися жартами, викотились з лісу.
Вигляд звідсіля був просто незабутній. Обрамлене зі всіх сторін зеленим пагорбом, озеро здавалось ідеально ограненим опалом, вкрапленим в надійну оправу нефриту.
Всівшись зручніше, Шура з Серьожею дістали вудки та почали готувати наживку.

***

«Знову цей навіжений», - подумав Саар, спочатку почувши, а пізніше і побачивши старого саара.
- Урва мадь! Та шоб ви всі повиздихували, запобіжники гумові! – почув Саар після короткого булькання. Старий крутився зі сторони в сторону, викрикуючи прокляття, через нього чітко проглядався блискучий стержень.
- Киш, потвори погані! – побачивши конвульсуюче тіло, до старого підплили два невеликих продовгуватих монстра, та неспішно почали відривати шматки його розбухлого хвоста.

- Ну що, як тобі неприроднє Вознесіння, га?! – заверещав старий, побачивши Саара.
Де в чому старий був дійсно правий, в самій процедурі нанизування на гачок приємного, звичайно, було мало, та й перспектива бути з’їденим також не навіювала райдужного настрою. Але Саар твердо вірив старійшинам. А по їх словах, найповнішого блаженства можна дійти, лиш відійшовши від мирських утіх і бажань, даруючи себе іншим, і виповнюючи Місію. Раптова біль в правому боці змусила Саара охнути, і він, прикусивши язика, з жахом зиркнув в сторону старого. Ті, що обідали, повернулися в його сторону, але не помітивши Саара серед колихання водоростей, продовжували доїдати старого; його лишалось не більше третини.

Черговим хвилюванням гак Саара зачепило об коріняки. - «Чому старійшини не говорили з ним більше, чому Вічність не підтримувала його зараз?»…
- О Вічність! – вирвалось в Саара, ліска раптово натягнулася, і його гак встряг в дерево.
Його смикнуло раз, другий, гак, і так кожну мить приносивши йому немислимі муки, гарячим полум’ям обпік нутрощі.
Нарешті напруга сягла свого апогею, і, вирвавши шматок деревини, Саар разом з гаком шулікою полетів догори.

Вознесення, - полилися сльози з очей Саара, - нарешті, дякую тобі, Вічність!

Далі буде...

додано через 5 днів 4 години 46 хвилин 27 секунд:

Гак Саара. Частина остання.

***
- От фігня! – з розчаруванням вигукнув Шура, витягнувши гачок без очікуваного результату.
- Вкотре зривається, - зауважив Серьожа.
- А хробак живий залишився, тільки поглянь. – Шура підніс гачок до очей, розглядаючи майже нерухоме тіло.
- Ось в чому ціль існування цього малого, - Шура підніс гачок ще ближче до очей, - риб накормити, а водночас і нам допомогти, знав б ти це, малий…

***

«Саар, Вознесіння, Вічність, гак Саара, Місія, світи…» - шепотіли голоси.
Саар, відчувши, що, можливо це останнє, що він ще зможе зробити, через силу відкрив очі.
Перед собою він побачив велетенську виблискуючу сферу. Сферу обрамляли дві засувки з рядами вигнутих списів, які час від часу зводилися докупи, немов збираючись проковтнути його.
«Вічність», - здогадався Саар, і потягнувся назустріч.
Раптом він побачив, як в глибині сфери закружляли якісь образи, він побачив себе, як він будує перший коридор, себе, оглядаючого перші вирослі кільця, побудову зимувальної шахти з ще молодим сусідом, свої дивні сни під час довгої зимівлі…

Всі спогади закрутилися з все наростаючою швидкістю, він відчув, як його тіло губить вагу, от і він сам крутиться в цій шаленій круговерті.

І нарешті Вічність. Її не можливо було описати, бо вміщувала в собі вона все, що існувало як матеріально, так і в думках, все, що вже було, що буде, та що могло б бути. Будучи в ній, і в той ж час нею, Саар зрозумів те , що мордувало його під час Місії. Він посміхнувся, згадуючи, що він був тут вже багато разів, та що саме йому доведеться відчути зараз.
Саар повернувся назад до сфери Вічності, і, прикривши очі, потягнувся до тонкої мембрани, однією миттю відділяючої його від верхнього світу.

***
- Шура! Шура, що з тобою, прокинься, - Серьожа тряс друга, з тривогою вглядаючись в його порожні очі.
Саар з шумом вдихнув повітря верхнього світу, та оглянувся довкола. Прямо перед ним товстий саар, торкаючись його руками, дурнувато щось викрикав, звертаючись до нього.
- Та все нормально, просто в голові запаморочилось, - якось само вирвалося в Шаара. – Зі мною все добре.
- Ну і налякав мене ти. Дивлюсь, ти в того хробака вгледівся, і бурмочеш щось. Вознесіння, гаки, вічність, після нашої розмови, думаю, на сонці перегрівся!
- Досить тобі, давай продовжим. А я в тіньок переміщуся, від гріха подалі, - промовив Шуар.
- «Але що продовжимо?!» - пронеслася думка в нього. «А, Міссію цього світу! А в чому вона полягає?».
Шуар потер похмурений спітнілий лоб. «Добре, закінчимо рибалку(рибалку?), а там буде видно».
І Шура, широко посміхнувшись, та геть забувши події станніх хвилин, змахнув вудкою та майстерно закинув її на середину озера.

Кінець.

p.s.

… ну що, зробимо це сьогодні? – запитав Плаский, перепливаючи до гостинця Верхнього світу, та відкушуючи від нього чималий кусень. – А хто перший?
- Ти все це затіяв, ти й собі починай. – Лупоокий й собі відірвав шматок від тіла, що ніяк не заспокоювалося. – Верхній світ, Вознесіння. Що завтра, Плаский, ти почуєш в тих заростях? Краще справою б зайнявся, час нересту підходить все таки.
- Ось Луску взяти для прикладу, гніздо побудував, подругу завів, - продовжував Лупоокий, - нормальний мужик. А ти все по групових нерестах та в корчі – свої голоси слухати.
- Знаєш, може я так і вчиню, - сказав Плаский, відкушуючи в черговий раз від хробака, який бурмотів про якогось Серьожу, Вічність та Вознесіння.
«Це ж треба. Навіть хробак, і той про життя вічне мріє», - подумав Плаский. «Ні. Так далі продовжувати це життя неможливо».
- Гей! Ти що, з глузду з’їхав, сті-і-і-і-ій! – зарепетував Лупоокий, та вже було пізно, Плаский проковтнув подарук, та, виблискуючи сріблястими боками, вознісся.

Повна українська версія оповідання.
Повна російська версія оповідання.
Моя дитина теж пише вірші

ГРІМ І КОТИК

Грім гримів і гуркотів,
Бо чув як котик муркотів.
Котик муркотів і спав,
А грім надворі працював.
Грім боявся дощовиці,
А котяра - мокрої травиці.
Грім пішов у небеса,
Котик бігав біля пса.

ЖИЛИ У БАБУСІ

Жили у бабусі,
Вісімсят курей.
Кожна мала друзів,
І по п'ять дітей.
Ось прийшли півнюхи,
І курчаточок-дітей,
Всіх-усіх набили,
Щоб маляток і курей,
Взагалі не рухать
У сім'ї порухать…
«НІ! НІКОЛИ! ВЗАГАЛІ!» -
Розкричалися усі.
І півнюхи відступили.
Нащо ж битися усім?
І тому, малятка, казка
Закінчилася на тім.
( Ніколи не бийтеся! )

Талант! А кіко років?
Майже 11.
Автор: Попик Галина

ІСТОРІЯ НАШОГО КОХАННЯ

Був ясний день, світило сонце тепле,
І ми зустрілись, як судилось нам,
Тебе побачила, і запалало серце,
І схвилювалася моя душа.
Я перший крок зробила до знайомства,
Вчепилася до тебе, як могла,
Мені підказувало моє серце –
Він твій, він твоя доля на літа.
І я тоді, уже кохаючи тебе всім серцем,
Зробила все, щоб був зі мною ти,
Але, нажаль, не сталось як гадалось,
Мене покинув ти на самоті.
І так причини я не зрозуміла,
І намагалась повернуть тебе,
Але вже інша твоє серце полонила,
І не залишилось мені нічого – лиш піти.
Та все ж тебе забути не зуміла,
Страждала і кохала лиш тебе,
І згадуючи дні, яких в нас було дуже мало,
Я гірко плакала, не знала радості в житті.
Але тоді я рук не опустила,
І намагалася добитися тебе,
Ніколи я надії не втрачала,
І їздила туди, де я могла побачити тебе.
І ось настав той день, який я так чекала,
З поміж усіх обрав ти все ж таки мене.
В житті щасливіша я не бувала,
Коли сказав ти, що кохаєш лиш мене.
Тепер ми разом, і ніщо на світі
Уже не зможе розлучити нас!
Коли ти поряд – я цвіту, мов квіти,
Коли далеко ти – моя душа сумує увесь час!
Минув вже рік як два серденька наших
Удруге поєднались у житті,
І від душі з любов’ю хочу я сказати,
Що я кохаю лиш тебе на світі цім.
Нехай між нами суперечки й негаразди
Проходять як осінній листопад,
Я вірю, почуття наші не згаснуть
Ні в час страждань, ні в горі, ні в біді,
Нехай як в лебедів буде наше кохання,
Один без одного не зможем бути ми.
Адже якщо коханий помирає,
Не має сенсу лебедиці жити на землі.
vaymut, так може писати тільки закохана дівчина, дуже гарно почуття передаті.
Ну от трошки мого... Сильно не сваріть... Я так... любитель

Усе це так дивно. Мене захопило
Смішне почуття ностальгії
І страх, що дарує моїй уяві
Сюжет із цієї події.
Мені так здається... Та ні, я ж бо знаю,
Що все це колись було.
Мені це снилось колись давно,
А я просто взяла й забула...
І люди навколо - натовп чужий,
Застиг у мертвій тиші
І разом з нею, мов ноти життя
Мене надія облишить.
Мій одяг і далі чорний як ніч
Я знову у дивній жалобі
Скажу щось дотепне, комусь посміхнусь
Безглузда вирватись спроба.
Я повністю віддана своїй уяві
Фанатик своєї мрії
Проте я знаю, що так не буде...
Мої безнадійні надії...

Деколи пробиваються такі от міні віршики

Багато поглядів людей
Безглуздих вчинків, куча тексту.
Але у всьому цьому так
Катастрофічно мало сенсу

Вот новый миг, совсем другой
Почти счастливый
И новый день, и новый вздох
Другая жизнь
Мой новый облик - маска
жесткой и строптивой
А завтра буду нежной
- мой каприз
Ого, круто