Золочів Плюс
Форум міста Золочів

А хто шо пише в нашім краї?

Автор Повідомлення
ТРОХИ ЛЕГКОЇ ЕРОТИКИ)
вірш написано на замовлення російськомовної людини.

Прекрасное вино, цветы
И разговор серьйозный при свечах
Только вдвоем мы- я и ты
И радость светиться в глазах.

Я знаю. Ето не ошибка
Поет теперь душа во мне
Твоя прекрасная улыбка
Купаеться с кольцом в вине...

Ко мне ты ближе подойди
И своим телом прикоснись
И всю усталость ты сними
И крепко к сердцу ты прижми...

Пускай мерцание свечей
Нас будет согревать всю ночь
Сними ты платье из моих плечей
Печаль пускай уходит прочь..

Мне так тепло с тобой , родной,
В етой волшебной тишине
Хочу я сознавать-ты мой
Только с тобой наедине...

Рассвета лучь разбудит нас
И приоткроет твои веки
Ты тихо скажешь: "Я ЛЮБЛЮ"
И будем мы вдвоем навеки...

1998р.
Alter ego

Хто ховається в душі?
Хто сумує замість тебе?
Хто крізь твої очі в космос
посилає погляд свій?
Хто нашіптує вірші?
Хто для тебе просить в Неба,
щоб із Нею ти хоч трошки
ще побув, мов в світі мрій?

Хто такий – той Хтось один,
про якого ти не знаєш,
а як знаєш – забуваєш,
як нагода тільки є?
Хто той привид, білий дим,
що руками розганяєш,
знає те, що ти шукаєш
і, можливо, хто ти є?

Хто є той, кого не бачиш,
хто потішить, як заплачеш,
кого часом проганяєш,
та чекаєш вороття?
Чи таким йому віддячиш?
Чи йому колись пробачиш,
що насправді проживаєш
не своє – його життя?

2006
Гравітація

Я стомлений твоїм магнітним полем.
Я поглинаю жадібно снотворне
І в гамівній сорочці серце з болем
Вінчаю у поєднання потворне.

За симбіозом дзеркала й болота
Ховаю напади грудної жаби.
Мій погляд – в нікуди, як ти навпроти,
А серце завжди там, де ти була би.

Я не сумую, навпаки – надіюсь.
На що? Напевне ще і сам не знаю…
Не мерзну, бо лише тобою гріюсь.
Можливо, я все ще тебе... лякаю?

09. 08. 2005
Катерина Тихонова ПАСМА ДУМОК

Портрет вечора

Портрет вечора, що день повішав на стіні душі, був відблиском подій і вражень, пережитих та омріяних. Ще декілька штрихів і він буде довершеним мистецьким витвором, що може претендувати на диплом лауреата у твоїй долі. Може претендувати. Банально, правда? 86400 секунд, що кардинально змінюють світосприйняття і перетворюють тебе не в тебе, а у когось іншого, ще не відомого тобі самій. Портрет вечора – твоя втомлена, але щаслива посмішка, ластівка, що звила гніздо під стріхою будинку навпроти, і суміш барв – це твоя душа. А ще багато різного: від кольору блакитноокого неба до монотонно-сірих буднів, що чвакають болотом у черевиках, і не дають дихнути на вільні груди і відчути, що щастя зовсім поруч.
Ти сьогодні зрозуміла багато істин. І взагалі, найкращі вчителі – це оточуючі. Вони роблять боляче, не замислюючись над тим, що ти довго не зможеш вибачити собі того, що насправді не настільки важливе, щоб на нього звертати увагу, вони нещиро посміхаються тоді, коли тобі хочеться плакати, притулившись до їхнього плеча, вони кидають каміння у твій город, забуваючи, що у них є свій. І щоб очистити його потрібен міцний віз... Оточуючі... Іноді думаєш, що краще бути пустельником і зустрічатися з кимсь лише раз в тисячу років. Так довго не живуть, скажете, і посміхнетеся. Та бувають миті, коли хвилина – це сторіччя і триває воно цілу вічність. Або навпаки – вічність – це хвилина, і життя складається з вічних хвилинностей. Все дуже заплутано.
Зараз сонце вкотре приляже на подушку обрію, стулить очі, що протягом дня спостерігали за цілим світом, і спатиме... Ти побажаєш йому солодких снів і співатимеш колискову, а потім лагідно торкнешся променів. Вони будуть теплими, мов рука мами. Сонце тобі теж побажає кольорових снів і серце сповниться любов’ю до світу, яка додасть наснаги і віри.
А у будинку навпроти, коли у домівках міста вмикатимуться жовтоокі лампи, залишиться одне темне вікно. Біля вікна сидітиме жінка і, дивлячись у вечірнє небо, шукатиме свою зорю і шепотітиме молитву. Ти пригадаєш слова знайомої, яка повторює, що ввечері її зігріває світло лампи, і знову замислишся над тим чи може людину зігрівати лампа? Мабуть, ні. Людину зігріває щось інше – суттєвіше. Це може бути домашній затишок і рідна посмішка, теплий спогад чи кава, заварена з любов’ю, успіхи інших чи мрія, що здійснилася. Але це має бути щось хороше і світлоосяйне. Таке, як сонячні промені, що простяглися ген за обрій. І до них може торкнутися кожен, хто цього хоче. Ні, для цього не потрібно одягати черевики і чимчикувати на вулицю, для цього потрібна мрія і бажання, бо без бажання жодна справа не вдасться , жоден задум не втілиться у життя.
Ти вийшла на балкон і глянула на вулицю. Молода мама волокла за руку сонну дитину додому, на огорожу сперся нетверезий чолов’яга, сусідка тріпала килимок, хлопчик повертався додому з прогулянки... Життя стишувало свій хід і пливло на молочній хмарі, щоб сказати комусь на добраніч, щоб комусь принести радість, щоб когось зробити нещасливим. Світ банальностей і шаблонів, несправедливостей і неприємностей, масок і святенництва занурювався у вечірню синь. Світ... Кожен вважає себе надто значущим у житті світу. Хтось видає накази чи оголошує смертну кару, керує іншими і вважає себе дуже впливовою особою. Яка банальність. Ти іронічно посміхаєшся у відповідь своїм думкам. Чи в цьому суть значущості? Звісно, ні. Ми часто прокидаємося вранці і забуваємо про те, що до горнятка кави потрібно додати дрібку посмішки, грам любові, ложку терпимості, краплю згоди і гранулу дарування щастя оточуючим. І геть усі маски - маски гордості і невблаганності, роздратованості й незгоди, насупленості й ображеності. Бути самим собою – це так просто, як босоніж лягати спати чи цілувати посмішку людини, яку любиш. Бути самим собою – це великий дар і велика відвага душі, це гармонія зі світом, що дарує тобі усвідомлення, що ти – особливий і водночас такий, як усі, ти – справжній.
Портрет вечора, що день повішав на стіні душі був відблиском подій і вражень, пережитих та омріяних. Ще декілька штрихів і він буде довершеним мистецьким витвором, що може претендувати на диплом лауреата у твоїй долі...
Ранней юною весною
В мгле свинцового тумана
Из фантазий переплёта
Я не создал для полёта
Крыльев сладкого обмана,
Я остался сам собою.

Я узнал, что очень больно
Ощущать огня дыханье
В дюнах ледяной пустыни
И не верил я доныне,
Что горячее желанье
Свяжет дух, живущий вольно.

В силах ли предугадать я,
Что ответишь? Нет, конечно:
Хочешь, пламя уничтожишь
Болью или просто можешь
Плена сладкого навечно
Жаркие сомкнуть объятья.

14. 03. 2001 г.
Я Вас лублу.
Короткий депресивно-понеділковий віршик " Я Вас лублу...".

Кгм... значить так -

Згадаю погляд твій. Ліпше б я втопився,
Хоч річка твого тіла холодніша...
Тоді згорів б живцем! Та ні,
Вогонь із мого серця б'є сильніше.

Повіситись? Людей лякать не стану.
Жилки си втяти влізши в теплу ванну?
Краще втруїтись. Отрута не по чоловічи.
То що ж робити? Та час мабуть залічить.
розбивання депресняка в пух і прах)))
А я б казала себе в руки взяти
І ту лубов зловити біля її хати
Обняти ніжно й гарне шось сказати
А потім довго-довго в губи цілувати
Но комент, но проблєм, бейбі)))
Узяв і пригорнув! Аж посиніла троха.
Розцілував усю, така у нас потреба.
Пригледівся пильніше... то Явдоха!
А то вже інша. Значить так і треба.
Білий, пухнастий! Ви читали там, який рік? Кегляр-Ага ви, батечку.
Шось таке наче з мукою пов'язане...
tymofiy пише:
Білий, пухнастий! Ви читали там, який рік? Кегляр-Ага ви, батечку.

ти про шо, синку?
Може КИЗЛЯР-АГА?
***
Заховатись від тебе – не можу.
Забути – не маю сил.
Дзвінок твій тишу розтривожив
і образу мою згасив.
Я думками долаю відстань
і до тебе, потай, горнусь.
І, нежданий, напевно, гість я –
та не можу тебе минуть,
так, як ти оминаєш часто
в вирі тих «невідкладних» справ.
Це не гра, не обман, не маска,
просто - серце моє ти вкрав.
Приручив мене і до тебе
буду бігти дзвінким дощем,
бо мені так потрібне небо –
дивне небо твоїх очей;
буду бігти до тебе сонцем,
щоб спалити твою печаль,
бо мені так потрібен сон цей –
мить, в котрій зупинився час;
буду бігти до тебе вітром,
щоб торкнутися твоїх віч
і сльозу поцілунком витру,
коли смуток торкнеться пліч;
буду йти і вертатись знову
доки будемо «я» і «ти»,
доки буде між нами слово
будувати живі мости.

***
Ти спалахом-дотиком.
Ти поглядом-опіком.
Згораю на відстані, але ти не вір мені.

Я інша галактика.
Колись не була така.
Та ти мене змінюєш – на зорі розмінюєш.

Ми – сонцем. Ми – інеєм
над власними тінями.
Взаємною втечею, на зустріч – приречені!
Трошки може не наш край, але Івано-Франківщина - це поряд, так от, зовсім недавно вийшла у світ перша збірочка ліричної поезії молодої талановитої поетеси Наталії Дитиняк "На білому аркуші тіла", кого цікавить, можу дати почитати, маю ексклюзивний примірничок з особистим підписом поетеси.
Чому сумна? Чому солоний смак
сьогодні знов у тебе на щоках?
Чому слова отруюють життя?
Для чого все? Не розумію я.

Скажи хоч щось. Скажи, а не мовчи.
Як зле – то плач, як боляче – кричи,
як надто тепло – ще з кимсь поділись,
і навпаки – не мерзни. Усміхнись,

свою образу в собі не души,
впусти надії промінь до душі –
і стане краще, і відчуєш мир
у своїм серці. Вір мені. Повір.
Тимофію, дуже гарно.
Не можу забути…

Що робити тоді,
коли просто не можеш забути?
А забути саме того,
кого ти дуже сильно любиш.
Коли хочеш знищити все:
усі спогади, бо в них тільки рани.
Та й примусити тільки себе
його любить перестати?
Та чомусь не можливо це все
зруйнувати й забути водночас,
бо всі спогади тільки про те
як сильно його ти любиш!

Де твоє кохання?

Минає час- його не повернеш.
Минає день і ніч, минуле і сучасне,
Минає все, та в серці є однак
Щось не минаюче, довічне й не дочасне.
Це все кохання, вічне і прекрасне
Приходить в серце,
Та ніхто не знає як.
Його знайти не дуже то і важко,
Якщо воно живе в душі твоїй.
Кохання було, є, а також буде,
Не може знищити його ніхто
І ти ніколи вже про нього не забудеш,
Якщо проснеться у твоїй душі воно!
Чекай його- воно прийде однако.
І не сумуй, якщо його нема,
Воно прийде і буде в тебе справді,
Я не брешу, лиш правди ці слова!
Його чекай, це цінний є дарунок,
Який дарує нам саме життя.
Воно приходить тихо, мов той вітер,
Легенький подих вітру на вустах,
Який шепоче тобі ніжно і на вушко:
«твоє кохання у твоїх очах!»

© Автор Анічка
Ми всі вмираєм однаково
і однаково боїмось,
та хтось помре заради когось,
а інший просто – від чогось.

Подію цю ще уявляєм
занадто фантастично ми
і тільки в здогадах блукаєм,
шукаємо серед пітьми.

Так легко вмерти, важко жити
у світі повному біди,
а важче ще – когось любити
так, щоб до смерті – назавжди.
В ритмі дощу

На березі неба, на місячнім промені
Збираються зорі із темних глибин
Стрічаються, любляться, гаснуть у полум’ї,
Згорають дотла, залишається дим.

Падають парами в темну безодню.
«Не відпускай!» – «Не відпущу!»
І танцюють тільки сьогодні
В ритмі дощу.

Так сильно болить, що аж жити не хочеться,
Як дим видихаю із своїх грудей
І сльози гарячими краплями котяться,
Бо небо далеко і не для людей

Сонце вкотре вранішнім дивом
Знову будить заспаний світ.
Зорі захлинаються димом.
Попіл, лід.

тимофій © 2007

додано через 46 секунд:

Колискова

Із неба сутінки на твій поріг,
Зимове сонце сповільняє біг,
А сніг з дощем застукав у вікно.
Ти залишаєш дійсність ще на час,
Ти поспішаєш, так як кожен раз
Дивитись свої сни, немов старе кіно.

Ти зазираєш знов у своїм сні
У ті минулі і майбутні дні,
У світ з котрого вже не хочеш вороття,
Де захлинаєшся від мрій своїх,
Де не ховаєшся ніде від них,
Де маєш ще одне, приховане життя.

Ти прокидатися не хочеш, ні,
Ти ще хапаєшся за когось в сні
І притискаєшся щокою до щоки.
Погладить спинку він тобі на те –
І на твоїм обличчі зацвіте
Те почуття, що зігріває крізь роки.

До завтрашньої зустрічі
Із сонячним промінням
В казковий світ іще раз поринай.
Медових снів тобі! Добраніч! Засинай!

тимофій © 2007

додано через 2 хвилини 6 секунд:

Тут мені люди жаліються, що я їм снюся, тре відповісти, такшо прошу:

Я тобі приснився

Я вмію снитись? Певно, ні.
Але приходжу уві сні
до тебе. Може, це не випадково –
ти теж приходиш у той час,
як промінь сонячний вже згас
і Місяць десь співає колискову.

Такі от сни... У них таки
вільніше чуються думки
і правда виглядає яскравіше.
А, може, в снах не ставлять меж
і можна думати про те ж
удвох. Разом то якось цікавіше.

Не думай, що зі снами щось
на краще зміниться якось.
Повір мені, у снах життя не зміниш.
Як хочеш краще – то робім,
як є де ліпше – то ходім,
лиш як ідеш назустріч – то зустрінеш.

Я можу снитись, та живу
я не у сні. А наяву
я прокидаюсь сам. І на останку:
Хто хоче й вірить – в того є.
Одне і те ж. Моє й твоє.
Те, що не зникне з променями ранку.

тимофій © 2007
Звичайний зимовий вечір,
звичайний вечірній жарт --
я звик вже, коли на плечі
кидають старий тягар.

Коли почуття, мов цвяшки
втинаються в серця дно,
коли один погляд вартий
щоб в вени пустити вино.

Ти поруч -- жахливо поруч
я можу торкнутись руки
і шепотіти можу, лише шепотіти можу
і сили в кулак згребти.

Питання одне за другим,
прохання, молитва, страх...
і біль крижаним потугом.
і радість, бо ще на ногах.

Звичайний зимовий вечір --
звичайний різдвяний дар --
знайомо так штурхнули в плечі,
знайомо так пхнули в жар.

Калеф-К.
Аж страшно.
А хто такий
Цитата:
Калеф-К?
AVB пише:
А хто такий цитата:
Калеф-К?

наш форумчанин знайомся з творчістю
Так то ніби в нас kalef_f є. а не "_К"
помилилася, а з ким не буває
Надзвичайно глибокий, змістовний, а головне свіжий вірш
Але, хто такий Калеф_К
kalef_f, ти автор?
AVB пише:
kalef_f, ти автор?

А може так:"kalef_f, ти А-А-Автор!!!
Нє, не так. kalef_f, а ти - поет, однако!

А чо ж st.fergi тебе так видала? Ти їй вірші скидуєш тихенько, а вона - раз! і видала на загальний розсуд.
AVB пише:
А чо ж st.fergi тебе так видала? Ти їй вірші скидуєш тихенько, а вона - раз! і видала на загальний розсуд. Wink

Такво во взяв і попалив
то він встидався виставити
Та чого ж встидатися? То таке діло, життєве...
st.fergi пише:
то він встидався виставити Mr. Green

КЛЕВЕТА!!!
Вона злітає так високо
Між хмари, сонце і зірки
Летить спокійно і широко
Свій погляд килимом кладе
І зробить все що ти захочеш
Ти тільки гарно попроси
Її ніхто не зможе вбити
І крила свої не складе
Вона не знає віку, раси й міста
Й куди захочеш поведе
Твої думки і погляд з місця
Кудись далеко занесе
Туди де горя й смутку вже немає
Де вільним подихом весни
Пустеля морем-синім стане
А сад розкішно розцвіте
Де вітер ніжною рукою
Сльозу з очей твоїх зітре
А місяць – пишний пан високий
Тебе до танцю приверне
І Мендельсона вальс танцюєш
Над вічним озером Її
Тому що МРІЮ ще ніколи
Не вдалося з лиця землі
Забути, стерти, залишити
І знову чути спів знайомий
«Вона злітає так високо
Між хмари, сонце і зірки
Летить спокійно і широко
Свій погляд килимом кладе»
От нефиг шо дєлать... на рос. мові, бо на українській не підібрала слів.

Теперь не мой, а ведь казалось, что будем вместе навсегда
И по щеке, вдоль, извиваясь, бежит соленая слеза
Какая глупая ошибка, и сколько здесь ненужных фраз
Последний раз сегодня вижу тепло и нежность милых глаз
Забудь мены, мои признанья, забудь все ночи при луне
Тебе стихи я посвящая, вся жизнь принадлежит тебе
Запомни лишь мой светлый облик, улыбку на моих губах
К тебе вернусь быть может скоро, но это будет только в снах.
життя іде... нічого не змінити...
життя іде... ми з ним не завжди квити....
пливе життя.... чекай тієї миті
коли тобою сльози всі пролиті
вином враз стануть.
не лякайся долі - вона тебе боїться.
мимоволі сама ти знаєш, те, що тільки ти
є власницею днів своїх, років
і місяців прожитих на землі.
але чомусь, у той момент найтяжчий,
ти проклинаєш долю, не себе...
її виниш ти у своїх невдачах,
ніби сама вона взяла тебе
за руку й повела через усі невдачі,
які ти пережила у житті.
ба ні.... не так було... і ти це розумієш,
але себе винити ти не вмієш...
ми звикли перекладувать на плечі,
не на свої, а на чужі, ті речі,
з якими справитися сили в нас нема.
а ти попробуй, ти зберись з думками
і все зроби сама, щоб не мішали.
щоб знала ти, шо час у тебе є,
що є бажання, мудрість, міць і сила,
і що біда тебе ні разу не скорила,
і що не скорить, доки ти живеш.
Горю..... все про що думала - перетворюється на попіл, все чого хотіла - летить за вітром.... Чому б то просто не вивільнити усе надумане назовні і не тримати того в собі, не мучити себе....

Так буває.... буває, що ти просто тримаєш емоції в собі, а потім.... потім відбувається вибух всього накопиченого.... ніби вибух реактора... але він приносить шкоду не всьому світові, а лише тобі, лише світу, який є в твоїй душі.

Не розумію логіки життя.... а може то життя не розуміє мене..... а може в ньому взагалі немає логіки, тому так важко....

Задумуюся над багатьма речами.... і чомусь все одно не можу знайти їм пояснення.... мабуть, не дано.... а хотілося б знати все.... хотілося б багато чого: знати де тебе чекає небезпека, кому вірити, а кого остерігатися.... кому можна відкритися, а з ким варто взагалі не спілкуватися...

Сиджу, розмірковую.... а в той же час життя помало зменшує свої обороти, і втікає від мене незвіданою дорогою.... частина його вже позаду, а частина ще біля мене... майже в моїх руках.... я хочу обхопити його руками і притиснути міцно до серця.... але не можу - воно велике.... воно є тут - і водночас його немає.... тримаюся за нього, стараюся не випустити щоб не втратити....