Золочів Плюс
Форум міста Золочів

Примара кладовищ

Автор Повідомлення
Примара кладовищ
Розповідь на основі реальних подій

Багатьом порушникам закону, котрі вперше ступили на хибну стежку, скоївши не значний злочин, Феміда, зазвичай, дає шанс виправитися без ізоляції від суспільства. Чимало умовно засуджених осіб використовують цю можливість, намагаючись не порушувати жодну зі статей Кримінального кодексу. Утім, на жаль, не всі. У 2007 році проігнорував гуманність Золочівського районного суду Орест Симиренко (ім’я засудженого т айого жертв з етичних міркуань змінено), котрий після завершення іспитового терміну вирішив продовжити кар’єру у злочинному світі.

Вперше на лаві підсудних Орест опинився ще у двадцять років. Його обвинувачували у скоєнні крадіжки приватного майна у групі осіб. Коли хлопцеві дали останнє слово, він просльозився, просячи суд його суворо не карати й пообіцяв більше не красти чужого майна. Свого слова мешканець
Золочівщини дотримав. Молодик більше не став коїти крадіжки. Натомість уже через півтора року почав грабувати людей.

Холодного вересневого дня Орест прямував до спорткомплексу Львівського національного університету ім. І. Франка із наміром записатися у футбольний гурток. Утім, до місця призначення не дійшов. Йдучи через Личаківське кладовище, він побачив симпатичну молоду дівчину. У більшості чоловіків від випадкового погляду у бік цієї стрункої красуні, мабуть, з’явилося б бажання познайомитися з нею чи принаймні про це помріяти. Утім, чи то атмосфера надмогильних пам’ятників, чи сира холодна погода навіяла на Симиренка лихі думки.

«А що, як її пограбувати?» – почав розмірковувати Орест, оглядаючи спорядження дівчини, яка несла на плечі рюкзак. – «Виглядає пристойно. Мабуть, мобільник у неї престижний знайдеться. Та й грошенята. Як же без них? За так мені їх не віддасть. А я й питати не стану…»

Відсутність свідків лише додало Оресту сміливості. Підбігши до дівчини ззаду, він схопив її лівою рукою за шию, а правою стягнув рюкзак із плеча. Злякавшись нападника, дівчина не стала пручатися. Лише затулила обличчя руками. А грабіжник уже за якусь мить кинувся геть. Заховавшись за пам’ятниками, Симиренко почав нишпорити у рюкзаку потерпілої.

– «Та що тут брати?» – розчаровано підсумував грабіжник, оглядаючи речі. – «Лише 70 гривень та мобілка «Самсунг»… Ця цяцька лише на пару сотень тягне. А з краденої отримаю удвічі менше. Гаразд. Залишу собі».

Викинувши на кладовищі рюкзак, Орест попрямував у бік вул. Личаківської, де сів на приміську маршрутку та поїхав у рідне село. Дорогою він викинув сім-картку із краденого «Самсунга» й вставив туди свою.

До футбольного гуртка франкового вузу Симиренко вирішив не записуватися, оскільки якийсь час волів не з’являтися у цьому мікрорайоні, побоюючись зустрічі з працівниками міліції. Утім, за три тижні осмілів. Бажання пограбувати ще когось перемогло страх потрапити під приціл оперів.

Одного дня, прямуючи Личаківською у напрямку Пасічної, Орест помітив жінку середнього віку. Сумочка панянки одразу впала в око грабіжника. На біду останньої поруч не виявилося перехожих. Це лише розігріло апетит злочинця. Пришвидшивши ходу, він наблизився до майбутньої жертви. Штовхнувши жінку, Симиренко зірвав з її плеча сумку. Від поштовху потерпіла втратила рівновагу й впала на землю. А нападник кинувся тікати у скверик неподалік. Тут він і почав оглядати свою здобич.

«45 гривень… Це майже нічого», – нишпорячи у сумці, подумав Орест. – «А от цю «Нокію» я спробую продати».
Симиренку вдалося збути крадене того ж дня. В одній із приміських маршруток він помітив свого земляка – водія Павла та запропонував викрадений стільниковий.

– Більше ста гривень я тобі за неї не дам, – підсумував перевізник, оглянувши мобільник.

– А чому так мало? – здивувався Орест. – Вона, хоч і вживана, але тягне на кілька сотень!

– Зарядки нема! Інструкції та паспорта – теж! А якщо раптом ти її украв! – підозріло глянув водій маршрутки в обличчя Симиренку.

– Та що ти. Усе нормально, – відповів той, нервово посміхаючись. – Зарядник зламався. Гаразд! Бери за сотню. Мені просто бабки зараз потрібні.

– Ось тобі п’ятдесят. Решту віддам завтра. Щойно касу за маршрут здав, – простягаючи хрустку купюру, запропонував покупець.

Орест погодився. Молодики вдарили по руках. Утім, зустрівшись із Павлом вдруге, грабіжник не отримав обіцяної решти. Повідомивши, що мобільник буцімто зламався, водій маршрутки відмовився доплачувати п’ятдесят гривень.

Уже за три дні, жовтневого ранку Симиренко знову приїхав до Львова. Прямуючи вулицею Мечнікова, він знову вирішив «вполювати» якусь самотню жінку на Личаківському кладовищі. Чуйка не підвела грабіжника. Цього разу він упіймав одразу двох зайців.

Перша жертва підвернулася нашому «героєві» уже за якусь мить. Руслану впала в око добротно одягнута 55-річна пані, котра саме заходила на цвинтар. Грабіжник попрямував за нею між могилами. Щойно жінка зупинилася біля родинного гробівця, як поруч із нею опинився Орест…

Уже за лічені хвилини лиходій вивчав вміст чужої сумочки. Прихопивши «Самсунг» вартістю понад 200 гривень та декілька хрустких купюр, він викинув сумку та й подався геть. Прямуючи Личаківською, Симиренко увійшов до кафе й замовив пиво. Хмільний напій додав йому сміливості. У голові Ореста промайнула думка:

«А може піти туди ще раз й спробувати щастя вдруге? А що як інший улов виявиться соліднішим? Чом би й ні?» – прийняв блискавичне рішення Симиренко.

Випивши ще один бокал пива з таранькою, гопник якихось півтори годинки повештався вулицями, а близько полудня знову попрямував на Личаківське кладовище.

І знову кримінальний «нюх» не зрадив Ореста. Молодиця, яку він взяв під приціл, виявилася не з бідних. У сумці пограбованої знайшлося одразу три мобільних телефони марок «Нокіа» та «Сіменс». А ще самолюбство злочинця потішила хрустка купюра номіналом 200 гривень. Викинувши сім-карти з усіх стільникових, Симиренко вирішив поїхати на Привокзальну, аби одразу збути крадене. Приїхавши туди, Орест увійшов до одного із салонів гральних автоматів. Тут йому вдалося продати усі мобілки. Дві з них придбали працівники закладу. Ще дві він збув відвідувачам. Усю виручку – 350 гривень Симиренко того ж дня програв на «одноруких бандитах».

Поки наш «герой» розважався, його жертви повідомили про скоєння нападів до Личаківського райвідділу внутрішніх справ. З описів потерпілих оперативники зрозуміли, що діяв один і той самий зловмисник. А ще їм допомогли пальчики зняті із викрадених сумок. Особисті речі обох панянок знайшли інші відвідувачки кладовища. Власниця однієї із сумок обачно залишила там клаптик паперу із номером власного мобільника про всяк випадок. У сумочці іншої було виявлено картку клієнта одного з банків. Знайшовши загублені речі, небайдужа до чужого нещастя вирішила зателефонувати до фінансово-кредитної установи. А представник банку повідомив про знахідку потерпілу клієнтку.

Затримавши Симиренка, правоохоронці виявили у нього мобільник, викрадений у першої жертви.

– Звідки у тебе ця «трубка»? – запитав один із оперативників.

– Я придбав її на ринку, – почав виправдовуватися Орест.

– Може й сумочки ти в один день продав двом жінкам на Личаківському кладовищі? Із них ми скатали твої відбитки пальців! Ну що на те скажеш?

Усі докази свідчили проти Симиренка. Розуміючи, що останні акорди в його пісеньці уже прозвучали, грабіжник не став відпиратися й повністю визнав свою вину.

Цього разу Феміда не виявилася такою милосердною, як раніше. Вони частково підтримали державне обвинувачення старшого помічника прокуратури Личаківського району Іванни Шубін. Личаківський районний суд виніс суворіший вирок. Жителю Золочівщини дали чотири роки. Утім, цього за разу без будь-якого шансу на іспитовий термін.

Юрій Скобало
http://mk.lviv.ua