Золочів Плюс
Форум міста Золочів

Визначні та просто цікаві місця Золочівщини. Знай свій край

Автор Повідомлення
Визначні та просто цікаві місця Золочівщини. Знай свій край
В цій темі, яка має стати однією із найпопулярніших, прошу розповідати про визначні та просто цікаві місця Золочівщини, замки, храми, музеї, пам'ятники, історичні постаті - причетні до нашого Краю, надсилати цікаві замальовки чи фото, документи, легенди про наш Край, тощо. Думаю всім буде цікаво, і не тільки мешканцям м. Золочева та району, а всій Україні.
Ви тільки погляньте на карту Золочівщини - тут і знамениті селища ( міста ) Глиняни, Поморяни, один із кращих костелів України в с. Вижняни, Мавзолей в с. Червоне, таємничі камені рицарів с. Новосілки, усипальниця ( могила) єврейського святого в с. Сасів, розкидані по горах скульптури середньовіччя в с. Гутище, неповторна Гавареччина та єдині в Україні Голодні Джерела с. Снович. А Махнівська Чудотворна Ікона Божої Матері, замки Золочева, Поморян, насичена історія ( новітня) розвитку шахт в с. Новоселище, дорога на Новоселище, яку будували солдати із " липової" , створеної тільки на папері військової частини, відомий на всю округу Плавальний Басейн за Польщі по вул. Труша в м. Золочеві ( недалеко озера , біля парку " Жовтневий" і тисячі різних оповідей те легенд, що зацікавлять багатьох.

Отож-бо хто має щось цікаве - завітайте на наш сайт, на нашу тему, поділіться з іншими, за що , думаю, золочівці, особливо молодь, буде Вам дуже вдячна.


додано через 11 хвилин 3 секунди:

В день ухода из жизни известного Сасовского цадика Мойше Егуда Лейба, на могилу прибыла группа верующих евреев из Львова и хасиды, прилетевшие из Америки, для того, чтобы отдать дань памяти исторической личности и помолиться, согласно установленным традициям. В годы оккупации кладбище было полностью разрушено и все могильные плиты разграблены. Для того, чтобы найти место погребения известного галициянского цадика, пришлось потратить много сил и труда. АЕН

додано через 19 хвилин 27 секунд:

Был построен оэль (шатер) – помещение, в котором находится могила, и там установили две памятные плиты. На белых песчаных плитах выбиты имена цадика и его отца раввина Егуда Мейра бен Рафаэля. Территорию огородили металлическим забором.

Участники визита прочитали псалмы и молитвы за мир и излечение больных. Каждый оставил свою записку с просьбой и пожеланием.

Ныне Сасов - село в Золочевском районе. Когда-то там жили евреи, славившиеся изготовлением талесов.

В прошлом году в Золочеве был установлен большой памятник погибшим евреям, среди которых и сасовские

додано через 8 хвилин 16 секунд:

Містечко Сасів розташоване між трьома пагорбами, чи, як їх місцеві називають, горами - Сторожихою, Божою Горою та Городиськом. Як зрозуміло від назв пагорбів, на першій стояла сторожова вежа, на другій церква, на третій замок. До наших часів збереглася легенда про трьох велетнів, кожен з яких жив на своїй горі. Якось один з велетнів побачив землероба і взяв його в долоні ближче роздивитися. Прийшла дружина землероба, побачила, що робота не зроблена, чоловіка немає і промовила: "Щоб ти в землю провалився" І провалився чоловік під землю разом з житлом велетня. Зараз на горі Городисько не має жодних натяків на рештки колись існуючого там замку, окрім залишок порослих рослинами валів.

Ще до Другої світової війни рештки замку - декілька камінчиків - існували. Та що там казати, тут проводилися дослідження польськими археологами, на жаль війна все припинила.

--------------------------------------------------------------------------------

Історія

Містечко Сасів було засновано руським воєводою Іваном Даниловичем (власником Олеського замку) з дозволу польського короля Сигізмунда ІІІ у 1615р. на місці села Комарове. Статус містечка Сасів здобув разом з грамотою на заснування, а разом з тим ще і дозвіл на проведення ярмарок три рази на рік, торги кожної середи та суботи, мешканці були звільнені від податку на 4 роки. Містечко містилося на торгівельному шляху, і купці, що їхали через нього, мали не проїжджати мимо, а обов'язково зупинятися тут, тим самим розвиваючи економіку Сасова.

Назва Сасів походить від надпису на родинному гербі Даниловича "SAS". Саксонська версія походження слова "сас" малологічно пов'язана з руським воєводою, дослідники більш схиляються перед версією від скорочення імені Сасоній.

Станіслав Данилович був останнім нащадком славного руського роду, він загинув в татарському полоні в 1636р. Після цього Сасів перейшов у володіння Собеських через шлюб Теофілії Данилович, яка стала другою дружиною Якуба Собеського. В 1637 р. війтом Сасова став Севастян Буйновський.

Містечко швидко досягло економічно-торгівельного розквіту. В 1648 р. Сасів оточили татарські загони, король Ян Казимир розбив їх і звільнив місто з облоги.

В 1675 р. турецькі війська Аджі-Гірея напали на Сасів. Місто та замок були спалені, багато мешканців було вбито. Після цього нападу покровителем містечка став сам король Ян ІІІ Собеський, який частенько разом зі своєю коханою дружиною Марисенькою любив полювати в сасівських лісах. Наказом короля тут було заборонено військовим квартируватися, а будь-яка скарга від мешканців на військових розглядалася в суді і часто закінчувалася покаранням винних.

В 1682 р. Сасів втрачає свою магдебургію. Рід Собеських володіє Сасовим доки донька Якуба - Марія-Кароліна - не продала місцевість польському магнату Радивілу, а від нього містечко перейшло в руки Старженських.

Справжнє друге життя Сасів здобув в 19 ст., коли став відомим на всю Австрійську імперію своїми курортами та водолікувальною лікарнею. Яскравий приклад того, що, якщо хочеш заробляти гроші, треба перетворюючи ідею на справу, кропітко її виконати. В Сасові не було лікувальних мінеральних чи інших цілющих вод, але сасівські курорти лікували більше своїм повітрям та атмосферою.

За літній сезон лікарня приймала 300-400 чол., і це на трьох лікарів! Хоча варто зазначити, що тут більше відпочивали, ніж лікувалися. Золочівська шляхта приїжджала з міста на вечори та концерти, які проходили у палацовій залі.

Ріка Буг утворювала в околицях Сасова своїми розгалуженими рукавами островці, які сполучалися один з одним місточками. На островках було споруджено лікарню, будиночки для пацієнтів, які прогулювалися зеленою зоною відпочинку, милуючись краєвидами, а на березі великого водосховища був палац. Цей гідропарк був закладений графом Старженським. Цісар Франц-Йосиф під час своєї мандрівки Галичиною мав саме в Сасові стати хрещеним батьком сина Старженського. Але так як будівництво парку не було закінчено до приїзду цісаря, хрестини відбулися не в Сасові, а у Львові.

На жаль, курорт занепав, причиною тому стала Перша світова війна. Шкода парк, який під час війни було зруйновано танками.

Після Старженських Сасовим володів Микола Торосевич, а потім поляки французького походження Вів'єн.

З середини XIX ст. Сасів стає виробником паперу, причому папір експортувався з сасівської фабрики до Німеччини, Франції, Росії та Туреччини. Не було б так смішно, як гірко, що Львів купував Сасівський папір не з фабрики, а у віденських посередників, які різали, пакували та ставили віденську або французьку марку.

--------------------------------------------------------------------------------

Костел

Римо-католицька парафія була заснована разом з містом. Теперешній костел був побудований наприкінці ХІХ ст. у стилі неоготики. До цього був костел, можливо дерев'яний, побудований в 1631 р. Він згорів в 1887 р.

Літня жінка, що має ключі від храму, розказує, що приїжджали поляки, все фотографували та обмірювали, обіцяли реставрувати. В напівзруйнований костел залили багато цементу, таким чином його законсервували, та забезпечили структуру від завалення. Будемо сподіватися, що храм таки приведуть в належний вигляд.

В костелі зберігається голова скульптури Іоанна Хрестителя. Маленька трагедія в межах кривавої вакханалії кінця 30-их років минулого століття дивовижно віддзеркалює події двохтисячної давнини. Коли почалися зміни в політичному житті Галичини, ключі від костелу тримала мати пані Анелі. Поляків не любили, над поляками всіляко знущалися, люди, у яких була лише інша гілка християнства, які просто ходили на богослужіння не в церкву, а в костел і молилися глядячи в очі тому ж самому великоокому Ісусу, раптово стали чужими. Стали чужими і їх храми, бо тоді вже скоро треба було спасати свої святині. Мати пані Анелі з пограбованого костелу винесла відтяту нелюдами голову Іоанна Хрестителя і довгий час зберігала її на цвинтарі. Передала заповітом своїй донці, якщо настануть добрі часи, щоб віднесла голову святого до храму. І от час прийшов. Храм потрохи оживає, але ще ой як багато роботи, і невідомо чи воно взагалі закінчиться. В Сасові проживає декілька поляків, таких як старенька пані Анеля, з якою ми разом плакали біля храму, та пара зовсім стареньких, які живуть в страшненькому бідному будиночку на території храму.

До Другої світової тут зберігалась срібна дарохранительниця в позолоті з гербом Собєських, що з нею і де вона зараз невідомо. Останнім настоятелем костелу був Антоній Венсецький, який в 1946р разом з деякими польськими родинами перебрався до Польщі. Зараз тільки на свята костел відчиняє для прихожан свої двері.

--------------------------------------------------------------------------------

Церква

Але от дійсно заради чого вартує приїхати в Сасів - це заради справжнього дерев'яного дива - Миколаївської церкви.

На одвірках церкви зазначено дату "1731", яку і вважають датою зведення, хоча деякі джерела датують її аж 15 ст.!

До нас дійшла легенда. В місті була іудейська громада, звісно, що євреї мешкали по сусідству один з одним. Церква стояла тоді на Леваді над Бугом. Якось зайнялася велика пожежа в єврейському кварталі. Тоді один єврей побіг під церкву св. Миколая молитися про врятування своєї хати. Всі будинки згоріли, а його лишився цілим. Дивними залишаються й ті факти, що дерев'яна церква лишилася неушкодженою під час пожежі 1887, а також Першої та Другої світової війни, за часів СРСР церква лишалася діючою. Можливо, і справедливо тоді припустити, всупереч думкам дослідника Драгана, про те що не змогла б зберегтися до наших часів церква побудована в 15 ст.

Як вже зазначалося раніше, церква стояла на Леваді, в передмісті Сасова. Вона була при жіночому монастирі. В середині 18 ст. церкву перенесли в центр міста, а за розпорядженням єпископа Льва Шептицького у 1759 р. монастир був закритий, будівлі продані за 2 тис. злотих, монахині були переведені в Словіту. Після свого перенесення церква набула барокові багатогранні бані. Інтер'єр церкви прикрашає семиярусний іконостас, виготовлений до другої половини 17 ст. Ікони вражають своєю майстерністю - "Втеча до Єгипту", "Христос і Самарянка", "Георгій-змієборець" датуються 1681 р., "Перенесення мощів св. Миколая" датується 1685 р. Вдивіться! Вони не були перемальовані. Дослідники вважають, що вони належать пензлю Івана Рутковича з Білого Каменю або його дуже талановитого сучасника. На жаль в 1977 р. стан іконостасу був дуже незадовільний, науково-реставраційна виробнича майстерня зі Львова розпочала реставраційні роботи.

В 1910 р. стару дерев'яну дзвіницю було замінено на нову - муровану. В 1963 р. Миколаївську церкву було внесено до реєстру пам'яток архітектури. Після цього куполи та опасання були перекриті бляхою.

З 18 ст. до 1944 р. церква була дочірньою, головною службою була Преображенська. Після того як головну церкву було зруйновано, служіння велися в церкві св. Миколая та костелі. В середині 60-их храм було закрито. З 1990 р. церква належить до греко-католицької громади.

http://ukraine.kingdom.kiev.ua/region/13/sasiv-main.jpg

А отут є дуже класні фотки цього маленького, але дуже маловничого села. Вся інформація також взята звідти.

додано через 6 хвилин 25 секунд:

Іще трішки про ЦАДИКА САСІВСЬКОГО
хасиды группировались вокруг цадиков, которых они называли с великим почтением "ребе" — учитель. У каждого цадика были свои последователи: они защищали друг друга, помогали в беде и были преданы своему "ребе". "Хасиды образуют между собой самое образцовое братство, — писал современник, — перед которым бледнеют всякое родство и дружба. Хасид не задумается отдать свой последний грош, если благо группы или даже одного из ее членов этого потребует... Это братство у них доходит до того, что понятия о превосходстве богатого над бедным, высшего над низшим у них вовсе не существуют... Все они равны перед трибуналом цадика, и он один только возвышается над общим уровнем: ему одному воздается почет, слава и величие". Вера во всемогущество цадика порождала у хасидов спокойствие и веселие. Излишнее беспокойство о завтрашнем дне считалось как бы выражением недоверия к самому Богу, который непременно обеспечит человека всем необходимым, если только этот человек будет всеми силами и разумом служить Всевышнему. Это вечное упование на Бога и постоянная жизнерадостность помогали хасидам в тяжелой, нищей и беспросветной жизни черты оседлости, спасали от отчаяния и добавляли бодрости и оптимизма.

Цадик жил обычно в маленьком местечке, и к нему съезжались отовсюду его хасиды, чтобы увидеть своего учителя. Эти поездки к "ребе" считались обязательными, по меньшей мере — раз в году, и одно только лицезрение цадика возвышало душу хасида. Некоторые приходили к цадику пешком, иногда за сотни верст, и ждали по несколько дней, пока их допустят к "ребе", потому что верили безоговорочно, что цадик может исцелять больных, избавлять от надвигающейся опасности, помогать в беде, быть заступником перед Богом и просителем за свой народ. Стоило ему сказать бесплодной женщине: "В будущем году ты обнимешь сына", — и так непременно происходило. Многие хасиды подолгу жили возле своего цадика, слушали его проповеди, совместно молились и во время долгих, шумных и задушевных застолий "прогоняли уныние священным веселием". В субботние дни самые почетные гости садились за стол вместе с цадиком, а все остальные посетители стояли вокруг и дожидались конца трапезы, чтобы разобрать и съесть остатки со стола, освященного присутствием "ребе". Некоторые даже отвозили эти остатки домой, для своих близких, потому что верили в их целебную силу. После трапезы на исходе субботы "ребе" читал проповедь, потрясая сердца слушателей. Временами он начинал восторженно петь какой-нибудь религиозный гимн, хасиды вторили ему, танцевали, заражались общим восторгом, ощущали общение с Богом через своего цадика.

Невозможно распределить всех цадиков того времени по степени влияния: у каждого из них были свои верные последователи, которые превозносили святость своего цадика, даже если его влияние и распространялось на малое число хасидов. Временами цадики соперничали между собой, и тогда среди их хасидов дело доходило до скандалов и даже до драк, они не разговаривали друг с другом и не заключали между собой брачных союзов. О некоторых цадиках мы сегодня почти ничего не знаем, другие же сохранились в учебниках истории и в памяти народа — своими удивительными деяниями.

Цадики пользовались исключительным влиянием среди своих хасидов. Они стали героями народных сказаний, и в каждом из них чудодей-цадик выходил победителем в борьбе с несправедливым и сильным гонителем и приносил в ту мрачную и беспросветную жизнь проблеск радости и надежды. Цадиков любили беззаветно — дети и взрослые, неучи и умудренные знанием, и любое слово "ребе" запоминалось, подхватывалось и переносилось с места на место и из поколения в поколение. Именно поэтому до наших дней дошли изречения многих цадиков — сокровища еврейской мудрости.

Рабби Моше Лейб из Сасова, защитник слабых, больных, бедных и грешных людей, сказал однажды: "Любить народ Израиля я научился у одного мужика, который сидел в кабаке с другими крестьянами. Долго он пил молча, а затем спросил у своего соседа: "Скажи, ты любишь меня или не любишь?" "Я тебя очень люблю", — ответил тот. А мужик сказал на это: 'Ты говоришь, что любишь меня, а не знаешь моих забот и нужд. Если бы ты и правда меня любил, то знал бы". Тогда-то я и понял, — заключил рабби Моше Лейб, — что любить Израиль — это значит чувствовать его нужды, делить с ним его горести, скорбеть его печалями". И он же сказал так: "Если кто-либо не решится высосать своим ртом кровь и гной из" ран прокаженного еврейского ребенка, значит он не достиг и половины той любви к ближнему, которая должна быть присуща истинному еврею".

додано через 4 хвилини 33 секунди:

Іще про Сасівськх євреїв - 1943 рік війна
"Под Бродами началось формирование еврейского партизанского отряда из подпольщиков Львовского и Бродовского гетто. В начале мая 1943 г. еврейские партизаны из Бродовского гетто напали на концлагерь в местечке Сасов, разгромили полицейский пост, освободили группу узников и ушли, захватив с собой около 50 кг взрывчатки. Из нее инженер Файерштейн соорудил мины, с помощью которых Бродовские партизаны взорвали немецкий эшелон в 40 км от Бродов. Однако оружия для вновь прибывавших беглецов из Львовского и Бродовского гетто не хватало. Еврейские партизаны предприняли отчаянные попытки добыть оружие. Некоторые из этих акций окончились трагически – погибло значительное число подпольщиков и партизан, а сотни узников гетто были расстреляны. Наиболее значительный бой между еврейской подпольно-партизанской группой и превосходящими силами карателей произошел в мае 1943 г. у урочища Барсучина. Бой длился несколько часов. Когда боеприпасы кончились, евреи последними пулями покончили с собой

додано через 1 день 46 хвилин 58 секунд:

http://ukraine.kingdom.kiev.ua/
Думаю потрібно поставити памятник в Сасові чи біля Сасова цьому святому Ізраїлському Раббі Моше Лейбу із Сасова.
Треба звернутися нашим властям до Ізраїлю, хай профінансують. А ви як думаєте ? Тоді б від туристів-євреїв не було би відбою ????
А це гроші для району, Золочева, Сасова !

додано через 2 хвилини 18 секунд:

А ще можна відкрити там музей чи єврейський центр культури - оце б було діло !
Я нгавіть не знав що Золочівщина має такі потенційні мож ливості для заробляння грошей-валюти
Така цікава тема і дописувачів мало.
Що історія нашого краю нікого не цікавить ?
Шкода, що молоді такі мляві, а про старих і говорити нічого.
А ми хочемо ще своєї держави, хочемо ліпше жити, а історії свого Краю ніхто знати не хоче !
Ох, скільки видань написало про дві брили з-під Новосілки, начебто рештки Новоселицького замку, які стоять на подвір'ї Золочівського замку! В мене на сайті теж кілька чужих цитат про це валяються. І консультанти з Риму (Воланди, ага), і тамплієри, і Яносик... Від легенд паморочилося в голові.

Нє, тамплієри - це дуже "в тєму". останні років 15 про них багато пишуть-знімають. Тренд. Теж хочеться як не участь взяти, то хоча б поруч постояти.

Але правило про те, що найпростіша відповідь і є найправильнішою, все так само діє.

Вози срібла? Яносикові коханки? Гадання перед іспитами? Хочете відповідь? Тримайте.
Придумувати легенди - легше, аніж пошукати в літературі.

Aleksandr Czolowski, Bohdan Janusz

Przeszlosc i zabytki Wojewodztwa Tarnopolskiego

Tarnopol 1926При бажанні цю неймовірно корисну для краєзнавців книгу можна розшукати не тільки в архівах, а й в інтернеті.

Для тих, в кого з польською мовою негаразди:

В лісі під Ляцьким (сучасне село Червоне, де на горі розташовано мавзолей колишніх власників поселення Стрембошів) знаходиться брила з таємничими написами з крапками, написаними готичними літерами з епохи романтизму, як пам'ятка про нещасливе начебто кохання відомої Стрембошанки до якогось художника.
Епоха романтизму - це 1830-ті.
Якраз тоді в галичині тамплієрами аж кишіло...
містер ІКС пише:
А ми хочемо ще своєї держави, хочемо ліпше жити, а історії свого Краю ніхто знати не хоче !

Не іпи мосх, дятєл
Добре, що хоч один дятел проснувся Не іпи мосх, дятєл І що воно таке белькоче, на якій мові стукає
містер ІКС пише:
І що воно таке белькоче, на якій мові

Розумний -зрозуміє
Ось так загаджують Золочівський форум такі дятли, що аж стидно за наш Край, в світі люди про нас думають, що тут одні дикарі живуть, маразматики, які не знають своєї мови та культури.
Давайте покажемо приклад красного письменства, щоб про нас знали як не про ДЯТЛІВ і МАРАЗМАТИКІВ, а про освічених золочів'ян
Ти ні атвлікайся на діскусії тут са всякімі. Давай ачірідну "партянку" скопіпащену з якогось сайтєца. І головне шоп побільше була, шоп не засирати таскасать форум
містер ІКС
Це неможливо читати! Набір слів, одночасно про все і ні про шо..

Моя тобі порада - в одній окремій темі пиши про шось одне. З різних джерел, які вважаєш за потрібне, але в тему. Щоб був смисл і направленість.
А то почав про цікаві місця а закінчив сасівськими євреями. Ну ні в які ж рамки не лізе
Не кожен знає про село в Золочівському районі- ВИЖНЯНИ.
Там є костелщо за красою та довершеністю розписів не поступається кращим храмам України. Він - унікальний, єдиний та неповторний в Україні. Хто має змогу - поїдьте у Вижняни, але спочатку треба, щоб влада його відкрила, бо там склад, правда склад був раніше, а тепер - споруда безгосподарна та закрита.
І до поляків звернутися хочеться, не дайте занепасти цьому шедевру євпорейського значення.
Тепер по- порядку...
Фрески, що вкривають майже кожен сантиметр інтетр'єрів, виконані за проектом львів'янина Станіслава Тейсейре (Stanislaw Tejsseyre). Втіленням проекту в життя займалися: сам Тейссейре, Роман Сєльський, Маргіт Рейх Сєльська (Margit Reich-Sielska) та Борисовський. Розписи виконані - УВАГА! - в 1942-1943 рр. Ось тому, напевно, так чудово збереглися. Лише на західній стіні стінопис сильно поруйнований. Хто з художників чим займався, можна визначити за автографами. Скажімо, розписи над хорами на східній стіні (музичні інструменти та янгелики) підписані RS. Р. Сєльський також виконав фрески із зображеннями св. Франциска, і монашки (на західній стіні).

Ініціатором виконання розписів був вже знайомий Броніслав Віктор, автор трьох проектів відбудови вижнянського костелу. Працю розпочали в червні, хоча згоду на розписи отримали лише 4 липня 1942 р. від архієпископа Болеслава Твардовського. При виконанні дослухалися до порад львівського реставратора, доктора Збігнєва Хорнунга. Саме він наполягав на деяких колористичних змінах в роботах. Роботи велися до жовтня, а їх поспішність непокоїла архієпископа. В травні-червні 1943 р. було виконано розписи каплиці. Грошова винагорода за працю художників була більш ніж скромна і переважно складалася з... їжі. Не забуваймо: це час окупації. В цей самий час львівський професор Марьян Внук за допомогою якогось невідомого з села Смоляни за 1200 злотих вирізьбив скульптуру св. Йосипа, яка й тепер прикрашає фасад храму (див. фото вище). Відомо також, що в часи окупації німецькі війська мали знищити костельний орган.

Дивна ірч: вже з 1944 р. польське населення Вижнян починає еміграцію і осідає переважно в трьох місцях на Західній Галичині: село Лонкі біля Ланцюта, Гнєвщизни біля Пшеворська і Волі Гренбошовській поблизу Тарнова. Ксьондз Пенкальський з від'їздом не поспішав, деякий час мешкав у Глинянах та Львові, а потім, прихопивши 11 орнатів, три чаші, 8 хоругвів, балдахін та деяке інше костельне майно, перебрався в Бялогард. А в храмі з 1948 р. був склад зерна та цукру.
СЕЛО ВИЖНЯНИ розташоване на перехресті торгових шляхів локального значення, з'явилося давно. Перша згадка про поселення датується 1397 роком. Польські документи називають його Wyżniany, інколи - Wyżlany.

Село могло похвалитися досить вдалим розташування (21 км до Перемишлян на південному заході, в 9 км на північний схід - Глиняни) аж до появи в 1860-х роках в Східній Європі залізниць. Найближча до Вижнян станція - Задвір'я (10 км).

Через Вижняни тече Тимковицький потічок, в який неподалік костелу впадає ще один, без імені.

На початку ХХ століття ця місцевість належала графу Роману Потоцькому (404 морги поля, 49 моргів садів та лук, 99 - під пасовищами, 58 моргів лісу тощо). Село теж мало свою землю: 785 моргів поля, 150 моргів пасовиськ, 199 - під садками. Де там тому графу...

Станом на 1890р. в Вижнянах було 138 будинків і 742 жителя. До поміщицького маєтку належало 6 будинків, де проживало 47 чоловік.

Римо-католиків в селі було 334, греко-католиків - 431, 24 - іудеї. Національний склад: 377 поляків і 412 українців.

Виходячи з єдиного знайденого джерела з історії села (Slownik Geograficzny Królestwa Polskiego - Warsaw [1895, vol. 14, pp. 164-165]), можна дізнатися, що на кінець ХІХ ст. в Вижнянах не було власного греко-католицького храму: вірні ходили на служби в сусідню Печенію.

Починаючи з XVI століття історія села прослідковується через біографії його власників. Вижняни та довколишні села (Куровичі, Розваряни тощо) входили в один більший маєток - Клусовщизну (Kłusowszczyzna). Слово походило від імені Клус. Старша дочка Клементія Клуса, Катерина, одружилася з Войцехом Куропатніцким. В посаг вона отримала Клусовщизну, яку потім унаслідував її син Андрій. Розбиратися в заплутаних генеалогічних клубках синів, дружин та дочок можете й самі. Ось тут. Все розписано докладно. А я роблю великий стрибок аж в останню третину XVII століття, в 1690 рік, коли половина Клусовщизни разом з Вижнянами після довгих тестаментних рокіровок дісталася від сімейства куропат... Куропатніцьких, вибачте, Зофії Гєдзінській.

Син Зофії, Олександр Домінік Гєдзінський, 26 вересня 1716р. в Галичі продав Вижняни Юзефу Ольшовському. Син Юзефа Габріель в свою чергу продає в 1762р. Вижняни руському воєводі Августу Олександру Чарториському. Після смерті воєводи село успадкувала Ізабела Чарториська Любомирська (містичних чар була жіночка, але це вже зовсім інша історія). А вже від неї Вижняни отримав її онук Альфред Потоцький, батько Романа.

Згідно з скарги, написаної якимось Клічнером, одним з співвласників Вижнян, в 1706 році козачі загони під приводом гетьмана Мазепи витоптали поле вівса. Уявити собі поважного гетьмана, що показує джигітовку на чужому обійсті, мені не вдається. Думаю, його війська просто йшли в цьому керунку, якимось чином затоптавши поле.

З "Словника географічного" відомо також, що колись в селі був великий ставок, багатий на рибу. Тому в Вижняни на рибні ярмарки з'їжджалися люди з сусідніх сіл та містечок. Ярмарки приносили Вижнянам чималі прибутки: скажімо, з 26 по 28 вересня 1696 року лише за щук виручили 1258 злотих, за сіг (що це за риба?) - 338 злотих, а за лінів (є така риба - лінь? Я не знаю!) - 24 злотих.

В архіві Потоцьких в польському Ланцюті зберігається цікавий документ. В ньому Юзеф Ольшевський просить про дозвіл змінити стаус Вижнян з села на місто. Як не дивно, король Август ІІ 13 липня 1720 року дав-таки потрібний дозвіл: віднині Вижняни мали керуватися в своєму житті Магдебурзьким правом. Разом з правом село, яке підвищили в статусі, отримало кілька привілеїв. Серед них - можливість проводити 4 щорічні ярмарки.

Хто його знає чому, але королівським дарунком від Августа ІІ Вижняни не скористались. Залишились селом.

Римо-католицька парафія в Вижнянах була заснована ще в 1400 році Йоаном і Маргаритою Клус і належала до Глинянського деканату.

В Державному реєстрі національного культурного надбання (Львівська область) вижнянський храм св. Миколи фігурує підь номером 2031. Реєстр вказує надзвичайно смачну дату побудови костелу: 1400. Ця ж дата фігурує в чотиритомнику "Памятники градостроительства и архитектуры УССР". Логічно. З'явилася парафія - має бути храм.

Стаття в чотиритомнику вказує, що святиню перебудовували в 1651 та 1750 роках. Після останньої перебудови костел освятив львівський єпископ-помічник Самуель Гловінський пд титулом св. Миколая.

В ХІХ столітті храм неодноразово ремонтували. В 1929-31 роках його грунтовно перебудували під наглядом архітектора Болеслава Віктора: до старої однонавної споруди зі сходу добудували кілька нових об'ємів, завдяки чому змінилася орієнтація храму (не сексуальна). Попередня нава перекваліфікувалася на хори. Саме вони та притвор, а ще стрільчасті готичні вікна, фронтон з зубцями зараз являють найстаріший кістяк святині. Саме з цього часу походить й чотириярусна дзвіниця з ошатним барочним "капелюшком".

Що цікаво: вже в той час проводилися своєрідні тендери: так звані "розправи конкуренційні" (ах як це кровожерливо звучить!). Саме під час них було усталено кошти перебудови (103 тисячі злотих). Гроші мали збиратися в селах, що належали до вижнянської парафії, що викликало хвилю протестів, та врешті народ мусив терпіти ці костельні побори. Щедра пожертва Станіслава Третера в розмірі 1000 злотих дозволила закупити в Туркотині каміння для розбудови. 10 травня 1927 року каменярі під наглядом Юзефа Веселовського з Берездівець взялися розбирати задню частину пресбітерія. Робота почалася. 29 червня було закладено перший камінь нової частини храму.

В 1930 році завдяки фундації доктора Міхала Дзялука з США в майстерні Войтовича за проектом Б. Віктора було виготовлено головний вівтар костелу. Для вівтаря купили образ Серця Ісуса роботи львів'янина Антона Манастирського.

Відомо, що у 1885 році вижнянська парафія налічувала понад дві з половиною тисячі прихожан, на початку ХХ століття ця цифра перевалила за 3000.

Коли у травні 1946 року до Польщі виїхав останній парох Куровичів Андрій Громадзький, з собою він забрав частину костельного майна і з вижнянського костелу.

Зараз храм не діє. За радянських часів тут був склад сільгосппродукції або реманенту, який - формально - все ще є.

Дивовижної краси споруда, де готика сусідує з модерном та бароко, селян не дуже цікавить.

Навіть відносно "молодий вік" вижнянських розписів не перешкодить дивуватися: інтер'єр вижнянського костелу перетворився на біблію в картинках, храм-комікс, храм-фреску.
ВСІМ НАМ ТРЕБА СПАСТИ ЦЕ ЧУДО-АРХІТЕКТУРИ ТА МАЛЯРСТВА


додано через 9 хвилин:

хотілося послухати і молодих вижнянців. Або когось із Курович. Туркотина, Заставного, Глинян, Розворян ... що ще Ви знаєте цікавого про це село ? А про своє ? Правда, Глиняни - місто . Заходьте на наш Форум з цікавою інформацією
Я чув дивовижне. Кажуть, що про це говорив Возницький, а він знає, що говорить. Є докази, що княгиня Ольга народилась в теперішньому с. Гутище. І що там планують поставити їй пам"ятник. Тоді наш край стане відомим у всьому світі. Незнаю коли це буде, але плани є.
MAL пише:
Кажуть, що про це говорив Возницький,
Коли в плані історії вживають слово кажуть, то у мене виникають серйозні сумніви.
Васілій пише:
Не іпи мосх, дятєл
,
Васілій пише:
Ти ні атвлікайся на діскусії тут са всякімі. Давай ачірідну "партянку" скопіпащену з якогось сайтєца. І головне шоп побільше була, шоп не засирати таскасать форум
А вот коли читаю подібні повідомлення, то виникають питання до адміна, видно у нього шось з реакцією проблеми, а може йому подобаються такі повідомлення, а правила то так собі для приколу. Щось не видно тої системи карточок. На нормальному форумі вже б давно забанили.
Хотілось би трішки розповісти про село Червоне ( бувше Ляцке), що розтпшоване біля траси Львів - Тернопіль.
пасмо Вороняків тут дуже мальовниче, пейзажі по-карпатському гористі. З трьох боків Червоне захищене лісистими пагорбами, з четвертого боку, белісного, піднімається Чортова Гора (252м). В бувшому палаці ( його частині ), розташованому відразу біля дороги, на самому початку поселення, міститься зараз ПТУ .
Але є поблизу Червоного, на самісінькій вершечці гори особливо місце - ВСЕВИДЯЩЕЄ ОКО, МАВЗОЛЕЙ власників цього села, увінчане численними тайнами та переказами старожилів. Це тільки здалеку здається, що до розвалин на горі близько. Дертися доведеться аж під хмари: висота ось цього конкретного вороняка - 432 метри над рівнем моря.

Речі залишаємо в лісі, хоча це й ризиковано. Підніматися вгору з тяжкими рюкзаками спекотним серпневим пополуднем аж ніяк не хочеться. Важко.

Ми вже нагорі, серце бунтує і намагається вирватися з тісної клітки. Потроху, метр за метром, я все-таки долаю останні метри до відносно рівного плато. Ми вже в сосновому лісі. Яке тут повітря!

Дерева слугують своєрідними пам'ятними знаками: стовбури геть сперіщені написами типу "Тут були...".

Оглядаюся навколо - чи не помітно слідів валів. А що, могло ж таке бути? Місце якраз для якогось давнього городища: високо, гарно... тільки річки поблизу не вистачає.

Валів не помічено.
Вхід в крипти.

Незрозуміла споруда, яку помітили знизу, кличе. За кілька кроків ми біля неї. Wow!

Ні, я розумію, що на розвалинах збереглися бетонні залишки. Що сама споруда з дивними вікнами різних форм (півколо, коло, прямокутник, всі розташовані довільно, без будь-якого видимого порядку) занадто мала, щоб бути справжнім монастирем, як про неї казала жіночка з села. Але все-таки, все-таки...

Тут неймовірно гарно. З 450-метрової висоти Червоне видно все, до останньої хатки. А ще невтримно тягне дослідити перший, підземний ярус каплички.

Заходимо. Перше приміщення - невелике. Лімба. Передбанник. З кожного боку вузького коридору - по 2 ніші в стіні. Пусті. Ані трун, ані кістяків, лише подекуди пакетики від чіпсів.

Друга і остання зала - кругла. Шикарна стеля з цегли. По три заглиблення в стінах: найвище за інші - вікно, нижче по дві ніши для трун. Ніш багато, здається, 16 чи 12. Теж пусті.

Там, на вершині, класно. Мавзолей на високій горі.

Вже пізніше я взнаю з відомого путівника Мєчислава Орловича, що ця капличка на горі в лісі - мавзолей (1820) родини Стрембошів, колишніх власників поселення. На час написання путівника в палаці-ПТУ знаходився заклад для дівчат, яким опікувалися монашки.

А розпитувати про мавзолей жителів села, раніше відомого як Wielkie Lackie, таки не було сенсу. До 1939 року тут проживало чимало поляків, а після війни в вцілілі будинки в'їхали зовсім нові мешканці. Пам'ять села виїхала разом з його мешканцями.

За легендою, Томаш Стрембош будував мавзолей вночі, при світлі місяця, спокутуючи частину своїх гріхів. Р. Афтаназі припускає, що Стрембош просто хотів і після смерті бачити все своє "королівство", яке розкинулося під горою. І саме головне. Ось про це.

Опис Ляського Роман Афтаназі закінчує фразою: "В кінці в лісі було також ОКО з таємничими готичними написами, начебто ПАМ"ЯТКА ЕПОХИ РОМАНТИЗМУ - знак нещасного кохання Зузанни Стрембош до якогось художника".

Про Стрембошів треба розказати докладніше.

Ну так про палац...

Палац в самісінькому початку Червоного, і таки при дорозі. До старого корпусу притулилися нові будівлі - і це знівелювало всю старовинну ауру. І сторожка біля брами є. Правда, назвати її архітектурним шедевром важко.

Ех... A. Чоловський писав на початку ХХ століття, що ЄДИНИМ збереженим без змін двором (в сенсі маєтком) на теренах Тернопільського воєводства був саме маєток в Ляському. Правда, він мав на увазі малий палац, той, якому не судилося стати ПТУ. Дослідник описує його як одноповерхову ампірну споруду з мансардовим гонтовим дахом, з двома фронтонами і балконом, який спирається на чотири колони. Та що там описи - все чудово видно на архівній світлині внизу. З того, що розгледіти важко - деталі. Під вікнами палацика на прямокутних плитах містилися почергово два сфінкси та два наполеонівські орли. Тимпан прикрашали алегоричні фігури античних богинь Мінерви і Фортуни. Про інтер'єр відомо, що мав палацик гарну велику залу з дерев'яними іонічними колонами, колекцію живопису, ампірні меблі, підсвічники та годинники, два гарно прикрашених мармурових каміни. Належало це все Зузанні (яку Мацюк назвав Сюзанною) зі Стрембошів - у шлюбі спочатку де Фреснель (de Fresnelow), а потім графині Очаровській. Саме панна Зузанна зафундувала в Ляському кляштор сестер милосердя - і віддала під монастир і свій палацик. Тепер зрозуміло, чому чатина збереженого палацу так нагадує костел: там і був костел! Саме монашки опікувалися кляштором і палацами аж до приходу Радянської влади.

А. Чоловський вважав, що прекрасна брама з фігурами Геркулеса походила з часів попереднього двору, себто як мінімум з початку XVIII ст. Шкода, брама не збереглася. Завершував свою розвідку про Ляське історик словами про те, що це єдиний зразок пам'ятки такого роду - і тому до нього потрібно ставитися обережно і зберегти для нащадків.

Палац психопата і дітовбивці.

Хоча значно більше інформації про це місце, звичайно, в Романа Афтаназі. Він пише, що Ляське було відоме вже з кінця XIV ст.: перша згадка під 1380 р., коли староста руський Ян, розв'язуючи суперечку Миколая Шерочиця з Пшибким з Буська визнав Ляське власністю першого. Щоправда, після цього на кілька століть Ляське з документів зникає, неначе й не існує. Ситуація зміниться аж наприкінці XVIII ст., коли село разом з Вільшаницями, Ляшками і Прусами належало великому диваку і психопату (так в тексті!) Томашу Стрембошу з Дунаївців. Неначе наведеної характеристики мало, згадується, що пан Томаш славився ще й неймовірною фізичною силою. У молодості він був капітаном 12 полку уланів під командуванням Юзефа Понятовського. Після закінчення наполеонівських кампаній Томаш Стрембош оселився в Галичині і навіть входив до місцевого парламенту.

Коли саме сандомирський рід Стрембошів отримав Ляське, невідомо. Та й про самого Томаша відомо мало - документів не вистачає, анекдотів проте повно. Про те, як власними руками, голіруч, скажімо так, він розправлявся з людьми з свого оточення. Для двох його синів і дочки батько став вбивцею: довели! Кажуть, дочку він просто шарпнув за загривок - а дівчина померла не так від болю, як від здивування. З всіх дітей Стрембоша до дорослого віку дожила лише вище згадана Зузанна (1803-1892). Та й то - жива лишилася, бо ще в 14 років втікла до Львова, де й виховувалася в кляшторі сестер сакраменток. Дружина ж втікла від Стрембоша ще раніше.

Зузанна була дівчина смілива. але суспільство давило і на неї. Під цим тиском дівчина була змушена вийти заміж за підстаркуватого французького графа Фердинанда де Фреснеля (Ferdynand Hennequin de Fresnel et Curel), який емігрував з батьківщини в часи французьської революції і перейшов на службу до Габзбургів, дослужившись до генерала і командувача австрійських військ у Львові. От цікаво - хто ж ту Зузанну підштовхував до мезальянса, якщо сам Томаш Стрембош був проти цього шлюбу?

Те, що тесть і зять сварилися не на жарт - не дивина, та ходили чутки, що між новоявленими родичами доходило до збройних конфліктів.

В 1831 р. Зузанна овдовіла, довго не сумувала - і вже через рік вийшла заміж за графа Костянтина Очаровського (1795-1880), офіцера польських військ. Новий чоловік теж був вже немолодим, а бонусом мав просто легендарно-бридку зовнішність. В часи листопадового повстання він був адьютантом генерала Амброзія Скаржинського і отримав золотий хрест Virtuti Militarі. Мезальянс № 2 вважався чомусь прикладом - увага! - патріотизму з боку молодої жінки. Так, подейкували, Зузанна врятувала рід Очаровських, яка втратила всі свої багатства в часи повстання.

Зузанна невдовзі знову овдовіла, стала хазяйкою великих маєтків - і зайнялася благодійництвом. Вона була фундаторкою шкіл і госпіталів, церков і костелів. Про те, що Ляське заповідала монашкам, я вже згадувала.
Психопат Томаш Стрембош спочатку мешкав в сусідніх з Ляським Ясенівцях. В той час в Ляському, правдоподібно, вже існував старий двір. Коли старий двір модернізували в модному на той час стилі ампір, псих перебрався туди. Відомо, що малий палац мав довжину 28, а ширину - 18 метрів. До докладних описів екстер'єрів і інтер'єрів відсилаю всіх до 7 тому "Дій резиденцій..." Романа Афтаназі. Скажу лише, що в старому дворі налічувалося 17 кімнат.

А от тепер про те, що є зараз ПТУ. Отже, вже черниці ДОБУДУВАЛИ до східної сторони старого палацу велику каплицю і новий, позбавлений стилю, будинок під інтернат для їхніх вихованок. В салоні старого палацика облаштували своєрідний музей, де зібрали найцікавіші речі Стрембошів: родинні портрети, меблі червоного дерева, літографії тощо.

На жаль, не збереглися ошатний павільон при дорозі на Золочів, та оранжерея в східному куті маєтку. Був і парк - як же ж без нього?
Ось таке воно - село Червоне, а чи знають про його історію самі його жителі ?
Можливо в когось ще є щось про Червоне, залишіть інформацію на нашому сайті, думаючим людям - буде цікаво

додано через 5 хвилин 31 секунду:

http://mops.ho.ua/photo/_4ervone/

додано через 13 хвилин 31 секунду:

Населені пункти Золочівського району
Міста: Глиняни · Золочів
Смт: Поморяни
Села: Бібщани · Білий Камінь · Бір · Богутин · Бонишин · Бортків · Бужок · Велика Вільшаниця · Великий Полюхів · Верхобуж · Вижняни · Вороняки · Гавареччина · Гологірки · Гологори · Гончарівка · Городилів · Грабово · Гутище · Дерев'янки · Єлиховичі · Женів · Жуків · Жуличі · Загора · Залісся · Зарваниця · Заставне · Зашків · Зозулі · Золочівка · Кам'янисте · Кийків · Княже · Кобилеччина · Козаки · Колтів · Копані · Коропець · Коропчик · Косичі · Красносільці · Кривичі · Кропивна · Кругів · Кульби · Куровичі · Лісові · Луг · Лука · Мазів · Майдан-Гологірський · Мала Вільшанка · Махнівці · Митулин · Монастирок · Надільне · Нестюки · Новоселище · Новосілки · Обертасів · Опаки · Осовиця · Папірня · Перегноїв · Печенія · Підгайчики · Підгір'я · Підгородне · Підлипці · Підлисся · Пісок · Плугів · Побіч · Погорільці · Поляни · Почапи · Ремезівці · Розваж · Розворяни · Роздоріжне · Руда · Руда-Колтівська · Сасів · Скварява · Скнилів · Словіта · Сновичі · Солова · Стадня · Стінка · Струтин · Торгів · Тростянець · Трудовач · Туркотин · Ушня · Хильчиці · Хмелева · Хомець · Червоне · Черемошня · Чижів · Шопки · Шпиколоси · Якторів · Ясенівці
Хто розкаже про Глиняни?
Глиняни - колись був районним центром, потім селищем, тепер є знову містом . Це друге місто , після Золочева, в нашому районі.
Якщо в ваших планах - відвідування не лише "попсових" замків Золотої Підкови, а й менш відомих смаколиків (як-от костел в Вижнянах, в дивних розписах в стилі "Вартової Вежі"), то, можливо, на шляху з Вижнян до Буська варто відвідати старовинні Глиняни.

Кажуть, що не дивлячись на велику кількість каменю в цій місцевості та навколишні ліси (залежі деревини!), тутешні жителі все одно віддавали перевагу житлам з глини. Тому й Глиняни. Вперше вони згадуються в документах від 1379р. коли Глиняни перейшли у власність польського короля, хоча поселення існувало й раніше. Кажуть, воно старіше за Львів. Відомо ім'я міського старости у 1380 році - такий собі Ян Віндица (Jan Windyca). Магдебургія була отримана в 1397р., з рук Владислава ІІ Ягайло (король часто бував тут починаючи з 1395 р.). Він же передав глинянські маєтності роду Крушельницьких. Про статус королівського міста нагадував і тодішній герб Глинян: золота корона на червоному тлі. До речі, паралельно знайомій нам назві в ті часи вживалося ще одне ім'я поселення - Кручборг (Cruczborg).

В XV столітті місто було столицею найменшого на Галичині повіту. В 1462 р. ним правив Якуб з Любліна, в 1474 - перемиський каштелян Добєслав Одровонж. В 1578 р. Глиняни отримали право на проведення трьох ярмарків на рік. Так як місто стояло на перетині торгових шляхів, справи в місцевих торгівців і ремісників йшли непогано. Але й ординці сунули все тими ж шляхами - а це вже значно гірше.

Тому в Глинянах будують замок - теж не мурований: дерев'яно-земляний, зведений в 1603р., оточений глибоким ровом. Середмістя брали в тісне кільце передміські райони Війтівство, Задвір'я, Долішня, Застав'я, Підзамче, Мельники.

Колись саме з Глинян польські монархи рушали до рідного Кам'янця. Читаємо про це у Самійла Величка ("За тим розпорядженням, коли безліч польського платного й посполитого війська зібралося під Глиняни, прибув туди з немалим числом затяжного німецького війська й король").

Місце збору коронного війська та посполитого рушення Руського воєводства - не стільки почесна, скільки обтяжлива місія. Десятки тисяч солдат і шляхтичів збирались в Глинянах, очікуючи на похід. Після їхніх постоїв навіть ординці не видавалися аж такими страшними...

Після першого поділу Польщі Глиняни потрапили у власність Потоцьких. На той час містечко славилося своєю коноплею, яку експортували аж до Гданська.

У 1866р. в Глинянах відкрили школу ткачів - місцеві майстри славилися на всю Галичину.

Якийсь час за совєтів Глиняни тішилися навіть статусом райцентру, зараз потроху перетворюються з міста на село.

Серед глинянських святинь - стара дерев'яна церква Успіння, де зберігається ЧУДОТВОРНИЙ образ розп'яття кінця XV ст. Є тут ще греко-католицька церква св. Миколая (1894), храм, який в 1932-34рр. розписував відомий художник Северин Борачек, начебто зараз саморозписується. Можливо. Це тайна віри, і кожному хай буде по вірі його.

Церкву закрили в 1962р. Дітям, начебто, спеціально платили по 10 коп., аби они били в храмі вікна. Після довгого виконування ролі складу, церква відновилася в 1989р. Костел в Глинянах

Римо-католицьку парафію в Глинянах заснували в 1397р. ще Владислав Ягайло та його дружина, королева Ядвіга. Перший дерев'яний костел був освячений галицьким архієпископом Яковом Стрепою.

Через часті турецькі та татарські набіги Глиняни часто палали. А з ними палав і храм. Та, разом з містом, феніксом відроджувався з купки попелу. І раз у раз - дерев'яним. Останній костел з дерева було зведено в Глинянах в першій половині XVIII ст. зусиллями пароха Франциска Мігальського. Відомо, що в 1766р. в храмі було 4 вівтарі (головний - Богоматері з дитятком, бічні - св. Анни, св. Яна Непомука (св. Франциска), св. Антонія.

Дерев'яний костел простояв до 1820-х років. Починаючи з 1791р. зводиться мурований костел св. Духа. Будівництво завершили аж в 1831р. 3 квітня 1840р. храм освятив архієпископ Франциск Піштек. З 1843р. глинянський храм, що до того належав з 1765р. до буського деканату, сам стає центром деканату.

На початку ХХ ст. до костелу належало 4 000 католиків з Глинян та навколишніх сіл. В 1903 р. будується філіальна каплиця в Словіті (коштом Завідовських-Вайсманів, в 1930-х роках її замінив новий мурований храм), в 1907р. - в Задвір'ї (стараннями Іполіта Богдана), Полтві, а в Скнилові родина Папроцьких звела дерев'яну каплицю ще в 1886р.

Вулиця, на якій стояв храм, була з ним одного імені - Святого Миколая.

Колись тут зберігався шанований образ Лопатинської богоматері (вивезений разом з іншим костельним майном по Другій світовій війні на польсько-чеський кордон, до Войціц (Wójcic), де був коронований). Ранньокласицистичний костел в радянські часи використовувався як зерносховище. В середині 1990-х років храм і парафіяльний будинок повернули католикам, а в 2001р. з Польщі прибула й частина колишнього костельного майна.

Зусиллями теперішнього пароха храму, Казиміра Квятковського, поруч з костелом на місці колишньої плебанії звели дім пілігріма ім. Яна Павла ІІ.



додано через 24 хвилини 16 секунд:

Про Глинянську деревяну церкву
Це має бути Всім цікаво...

Глиняни. Дерев'яна церква, XV ст.

Десятиліттями замовчувану історію про загадкове самопозолочення почорнілого від часу образа в Глинянах розповіли жителі цього містечка. Здавалось би, усі чудодійні відпустові місця давно відкриті і добре відомі - Зарваниця, Гошів, Грушів, Унів. Але є ще одне на Галичині, про яке мало хто й знає, - селище Глиняни Золочівського району. Тут, у старенькій дерев’яній церкві Успення Пресвятої Богородиці, такій давній, що священики, аби не завалилася, уже подумували над тим, як її розібрати, на сам Святвечір, 6 січня 1936 року, самовідновився - покрився позолотою - образ Розп’яття Ісуса Христа. І ця старенька дерев’яна церква, і чудотворний образ зберігаються у Глинянах досі. Цьогоріч, за кілька днів до Різдва, старожили Глинян та священик Дмитро Майкут запросили мене до старенької церкви, аби показати чудотворний образ.

Ясени Богдана Хмельницького

Отець Дмитро відчинив двері дерев’яного храму - церква війнула холодом і запахом старовини. Перед моїми очима, за склом, у світлі простих металевих ламп, - “золоте” Розп’яття Ісуса Христа. Йому років 200. Хоча здається, що намальоване “золотою” фарбою зовсім недавно. Під цим образом знаходжу фотографії заробітчан, які виїхали з України до Італії, Іспанії та інших далеких місць. Люди, що приїжджають до Глинян, вірять: якщо покласти світлину біля “золотого” Розп’яття - тому, хто на ній зображений, легшає на душі. Жінки показують два “цілющі” місця у храмі: тут завше намагаються постояти хворі.

Церква Успення Пресвятої Богородиці - одна з найстаріших дерев’яних церков Галичини, яку вчені датують кінцем XIV - початком XV століть. Однією з найдавніших дерев’яних церков вважав її й відомий український історик, професор Іван Крип’якевич. Є версія, що таких храмів у світі збереглося всього шість. Два - в Україні (в Глинянах та на Закарпатті), два - у Польщі, один - у Чехії і ще один - в Угорщині.

Минуле старенької церкви оповите легендами. Кажуть, сюди приходив помолитися за щасливу долю українського народу гетьман Іван Мазепа, а два старезні ясени на подвір’ї посадив сам Богдан Хмельницький.

Під час пожеж, які не пошкодували жодної споруди, тільки ця дерев’яна церква єдина вціліла у вогні. Чому? Відповідь - у переказах, легендах. Одну з них кілька років тому отцю Дмитру розповіла дуже старенька жителька Глинян. Під час останньої страшної пожежі у 1867 році, оповідала жінка (цю пожежу, до слова, згадують й архівні документи), була єврейка - жителька містечка, - яка побачила, що над старенькою церквою стоїть у повітрі жінка, Матір Божа, і тримає розпростерті руки, мовби накриваючи її. Вогонь, розповідала очевидиця, доходив до вікон і, як хвилі, відкочувався від дерев’яних стін - бруси церкви не горіли.

Коли світло погасло, люди побачили диво

У 1935 році постало питання про те, аби розібрати церкву Успення Пресвятої Богородиці. Збереглися написані священиками документи, які засвідчують, що храм справді був аварійним, що міг завалитися купол. Отці мали намір поставити на місці церкви пам’ятний знак - з часом так воно з дерев’яними храмами і є, що вони або розвалюються, або горять у вогні.

Настав Свят-вечір. Довкола церкви бігали три семирічні дівчинки - Ізабелла Новак, Ярослава Паньків та Богдана Маркевич. Раптом вони побачили, що храм загорівся - у вікнах з’явилися дивні відблиски. Через шпарки в дверях дівчатка почали туди заглядати. Пізніше Ізабелла згадувала, що це світився старий почорнілий від часу образ. Інша дитина казала, що світло було то сильніше, то слабше, начебто у нафтовій лампі хтось то скручував, то підкручував гніт. Перелякані діти поспішили повідомити паламаря Івана Ціслецінського, який мав ключі від церкви. Тремтячими руками чоловік відкрив храм, а коли глянув на запрестольний образ - почав плакати і молитися. Оговтавшись - побіг на дзвіницю. Дзвонив так, як дзвонять тільки на вогонь чи тривогу.

... Сонце почало заходити - жителі містечка бігли до храму. Один одному розповідали дорогою, що “диво сталося у церкві”. Біля образу одні плакали, інші молилися, треті голосно співали. А чорне тло Розп’яття увесь час змінювалося райдугою.

Це “щось” коїлося з образом впродовж трьох тижнів. Лише коли світло погасло, люди побачили, що образ самовідновився - вкрився позолотою. Христове Тіло виглядало мовби свіжонамальоване, кров була яскраво-червоною, тло - світло-золотим. Свідки згадують, що дуже яскраво блищали цвяхи у Христових ранах.

... Отець Дмитро Майкут, який приїхав у Глиняни у 1998 році, вперше почув цю історію від людей. А коли почав шукати архівні документи, був вражений прочитаним і зрозумів, що мусить нагадати світові про глинянське диво.

Листівки з фотографією Богдани Маркевич облетіли цілий світ

Із тих трьох дівчаток, які першими побачили диво у старенькій церкві, сьогодні у Глинянах мешкає тільки пані Богдана Маркевич. Ярослава Паньків уже померла, Ізабелла Новак живе у Тернополі. ... З отцем Дмитром ідемо глибокими снігами до хати пані Богдани. У домі пані Богдани - сила-силенна образочків. Жінка витягує стару пожовклу фотографію довоєнного часу. На ній, ще маленькими, сфотографовані Богдана, Ярослава та Ізабелла. У 1936 році такі відкритки розлетілися по цілому світові - їх до Глинян пересилали з Польщі, Америки, Канади. “Ви пам’ятаєте, хто вас фотографував?” - “Чому ж ні. Отець Михайло Гаврилюк”.

“Багато деталей у пам’яті уже стерлися, - каже пані Богдана, - я тоді була зовсім маленькою. Пам’ятаю, що 1936 року була безсніжна зима. І ще дуже добре пам’ятаю, як після дива до Глинян почали масово приїздити люди - усі вулиці містечка були заставлені возами...”.

У 1936 році до Глинян приїхали три львівські священики, які мали з’ясувати, що ж тут відбувається. Збереглися тексти протоколів опитування свідків та обстеження запрестольного образу Розп’яття від 11 червня 1936 року, які підписали: о.-др. Василь Лаба, крилошанин Митрополичої Капітули; о.-др. Гавриїл Костельник, професор гімназіальний; о. Петро Козіцький, квестор Богословської академії. Священики засвідчили, що образа не торкнулася рука людини. “Ми, підписані в нинішньому дні, докладно оглянули відновлений запрестольний образ Розп’яття в церкві Успення Пресвятої Діви Марії в Глинянах. Насамперед на його звичайному місці над престолом, а потім ми його зняли і взяли до захристії, щоб його оглянути при повнім деннім світлі. Цей образ від давніх років не міг бути руханий зі свого місця, бо при зніманні рясно обсипувався порох з його рам довкола. Сам образ Розп’яття (фарби) виглядає неначе новісінький, з дуже виразним лицем і зі всіма подробицями, як, наприклад, кров довкола цвяхів на руках і ногах. Золоте дно з десенями виглядає, як старанно відчищене. Воно не могло бути відчищене людською рукою, бо на дуже багатьох місцях є виприски, тріщини і частинки, які ледве тримаються, а при відчищуванні ці відстаючі частинки мусили б обсипатися. Фарба на цьому образі не має запаху свіжої фарби... Цей образ Розп’яття, цілком певно, старший як 100 літ, а як виказує його фотознімка з 1933 року, він був до Різдва 1936 року зовсім темний”.

Впродовж трьох років - 3 000 зцілень

... Відомості про різдвяне диво у Глинянах священики передали до Риму. Святійший Отець Пій ХІ коронував образ Розп’яття Ісуса Христа і надав церкві право на проведення п’ятьох відпустів на свята Вознесіння Христового, Пресвятої Євхаристії, Різдва Святого Івана Хрестителя, Успення Пресвятої Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста. А люди з усіх-усюд їхали і їхали в Глиняни. Було заведено спеціальну книгу, до якої отець Володимир Тим’як записував чудесні зцілення - впродовж 1936-1939 років їх назбиралося близько 3 000. Хтось запам’ятав, як людина у церкві залишила милиці. За гроші, зібрані під час відпустів, перед Другою світовою війною відремонтували стареньку церкву. У 1937 році на вході в подвір’я спорудили дзвіницю - і досі гості Глинян піднімаються драбиною до головного дзвона, аби прочитати напис: “На славу Божу жертвували Степан Леськів і жена Катерина з Куліцьких в честь відновлення образа в Глинянах”.

... Після трагедії з Некрасовим ніхто не намагався зняти Розп’яття

Після війни почалися роки забуття: влада не була зацікавлена у тому, аби зберегти пам’ять про маленький галицький Люрд. Отця Володимира Тим’яка заарештували, церкву закрили і зробили у ній музей килимарства. От тільки запрестольний золотий образ так ніхто зняти й не зміг - його просто завісили грубим полотном. Розповідають, якийсь майор Некрасов намагався зірвати Розп’яття. Але щойно доторкнувся - впав непритомний, з рота пішла піна. Двоє солдатів за руки витягнули безбожника з церкви і швидко посадили в машину. Глинянами пішов поголос, більше чудодійного образа ніхто не намагався зняти. Але навіть у ті роки, коли церква не діяла і не було священика, люди приходили до неї самі, відчиняли двері і відспівували Богослужіння. “Отче, а що кажуть сучасні реставратори про золотий образ?” - “Приїздили фахівці з Національного музею, реставратори станкового темперного малярства Павло Петрущак і Анастасія Чабан. Перше враження - що це справді дивна річ, яка потребує вивчення й дослідження”.

... Отця Дмитра Майкута та жителів Глинян не полишає надія, що вдасться зміцнити стареньку церкву. Минулоріч уклали угоди з реставраторами, уже є цікаві наробки, як відновити дерев’яний храм. Зберегти стареньку церкву вкрай важливо для містечка. Останніми роками тут живе повір’я, що саме вона і чудодійний образ оберігають жителів містечка від бід. Глиняни - як маленький щасливий острівець.
Цитата:
Тут останніми роками не було повеней, посухи, не гинули врожаї.
“Може, треба постукати по дереву, аби не наврочити?”, - запитую отця. “Не треба. Ці люди мають набагато більше, аніж забобони, - Молитви і Віру!”.

додано через 16 хвилин:

ІЩЕ ТРІШКИ ПРО ГЛИНЯНИ , Їх чудеса та знаменитості
історії

Глиняни – колись відоме, а тепер призабуте відпустове місце. Сьогодні це щось середнє між селом і містечком. Поважні, ще австрійські, камениці стоять поряд із невеличкими хатками. А були ж Глиняни славним містом, що має шістсотлітню історію, а у 1397 році одержало Магдебурзьке право.

Саме через Глиняни колись вели усі стратегічні шляхи, тут була “вузлова станція” для купців, подорожніх, тут ставали табором війська в походах. У містечку таборились вояки Богдана Хмельницького та Івана Мазепи (1648 р., 1705 р.). Кажуть, вони приходили помолитись до церкви Успіння Пресвятої Богородиці, а Хмельницький навіть подарував храмові образ Розп’яття Ісуса Христа. Саме ця ікона відома нині як чудотворна.

Церква Успіння – давня-предавня: звели її наприкінці XV століття. Дерев’яна, малесенька… Отож уже у XVI ст., а потім у XVIII ст. мешканці Глинян добудували її спереду, збільшуючи притвор. А наприкінці XIX ст. було зведено нову, велику і простору церкву св. Миколая (про неї мова піде далі). Довго думали-гадали, а таки наважились у 30-их роках XX ст. розібрати старезний храм Успіння, а балки та усю церковну старовину спалити. Адже навіть запрестольний образ Розп’яття потемнів за три століття так, що фігуру Христа і хрест неможливо було відрізнити на потьмянілому тлі. Здавалось, історія храму тут і закінчилася, але сталася незвичайна річ…

Чудо

На Свят - вечір, коли матері готували кутю, на церковному подвір’ї гралися діти. Вони помітили, що у храмі наче палахкоче полум’я. Не роздумуючи, кинулись до паламаря: “Церква горить!”. Коли паламар відімкнув церкву, побачив – ніде не горить! А спалахи світла – від запрестольного образу. Він палахкотів і мінявся, сяяв то сильніше, то слабше, але все горів та горів… Люди, почувши тривожне бамкання дзвону, чимдуж бігли до старої церкви збентежені: що ж сталося? А заходячи у храм, бачили: сталося чудо!

Три тижні вигравав сяйвом старий образ. Тоді приходило і приїжджало багато людей. Всі стверджували очевидне: явне чудо.

По трьох тижнях сяйво згасло. Очам відкрився новий, незнайомий образ Розп’яття – так, очевидно, він виглядав, щойно закінчений іконописцем. Ані сліду від часу! Свіжозолочене різьблене тло, майстерно прописана фігура Христа…

А незабаром до відновленого образу потягнулись, не лише щоб глянути на ікони. Скоро рознеслася звістка, що чудо відбувається вже не з образом, а довкола нього. Впродовж наступних трьох років тут сталося близько 3 тисяч зцілень.

Звичайно, про дивовижне відновлення образу відразу було повідомлено в Рим. Папа Пій 11 коронував ікону, а також установив проведення у храмі аж п’ятьох відпустів: у дні Вознесіння Христового, Пресвятої Євхаристії, Різдва Івана Хрестителя, Успіння Пресвятої Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста.

В часи атеїзму

А потім була війна. По війні радянська влада розпочала переслідування і репресії.

Церква з чудотворним образом для районного відділу НКВС була наче більмо в оці. Отож населенню було віддано наказ чимшвидше здавати образки із Чудотворним образом Розп’яття, щоб ні в кого не залишилось. 1950 року арештували і засудили о. Володимира Темняка – глинянського священика, який від початку фіксував усе, що відбувалось біля Чудотворної ікони. Він ретельно все записував, фотографував, мав документальні підтвердження зцілень. Звичайно, НКВС відразу забрав увесь цей багатющий архів, а також свідчення-пам’ятки, які залишали оздоровлені прочани. Церкву Успіння Пресвятої Богородиці було закрито, а згодом перетворено у музей.

Дико було багатьом християнам дивитися, як храми один за одним стають музеями (особливо – музеями атеїзму!). Тим часом за радянських часів це був, мабуть, єдиний спосіб врятувати церкву від знищення, тому багато свідомих науковців так наполягали на відкритті “церковних” музеїв. У старій глинянській церкві влаштували краєзнавчий музей, причому все лишилось на своєму місці, і Чудотворний образ також – завдяки килимам.

Глиняни – давній осередок ткацтва, зокрема, килимарства. У радянський час тут працювала килимарська фабрика “Перемога”, яка випускала знамениті глинянські килими. Вони й прикрили у церкві-музеї всі “проблемні” місця.

Правда, була одна спроба зняти Чудотворний образ Розп’яття. Якось у храм з двома солдатами зайшов начальник районного НКВС майор Іван Некрасов. Він уже заарештував глинянського священика, конфіскував церковний архів, заборонив богослужіння в храмі і прийшов зробити останнє: забрати і знищити ненависний йому Чудотворний образ. Ніхто не хотів це зробити, отож Некрасов пішов до вівтаря сам. Тільки-но він торкнувся ікони – впав на підлогу. Знепритомнів, з рота пішла піна, як під час епілептичного нападу… Солдати миттю кинулись до свого начальника, підняли його і потягли в машину, яка швидко зникла за поворотом. Звістка про цей випадок одразу облетіла Глиняни, отож ніхто вже не хотів рухати ікону.

Отець Дмитро

Сьогодні, коли ви зайдете у стареньку церкву, побачите Чудотворний образ на тому ж місці, що й триста років тому: над вівтарем. І щоб торкнутись до нього, прочани, як і в тридцятих роках, проходять навколо престолу. І дотуляються до ікони – це дещо незвичайно – не спереду, а ззаду, стоячи за вівтарем. А головне – і сьогодні через Чудотворний образ багато прочан отримують ласки, про які просять у Бога.

Тож коли ви приїдете у Глиняни, вам розкажуть про справді вражаючі випадки. Зверніться лише до отця Дмитра – він завжди рано приймає прочан і є пречудовим екскурсоводом.

Отець Дмитро – настоятель храму святого Миколая, великої церкви, спорудженої у 1894 році. Колись йому приснився сон: дві церкви. Одна – мурована, простора, на горбочку; інша – у долині, стара, дерев’яна, коло неї – високі ясени… Сон запав у пам’ять. Минув час, Дмитро став священиком; призначено йому було бути парохом у Глинянах. Щойно приїхав, глянув – і впізнав: ось вони, ті дві церкви! Так і до сьогодні о. Майкут служить у храмі св. Миколая, але опікується і церквою Успіння Пресвятої Богородиці.

Ще одне чудо

Про церкву св. Миколая – окрема розмова. Щоб розписати її, запросили відомого на той час художника Северина Борачека. Художник справді вклав душу у свою роботу. У вівтарній частині, у храмі вірних та в притворі написав він темперою величні картини на євангельські сюжети. Крім того, у куполах митець поселив ангелів, прикрасив увесь храм вишуканими орнаментами. Творив натхненно, старанно, адже думалося – на віки…

Радянські чиновники, закривши церкву Успіння, взялись до церкви св. Миколая. [list=]Один музей вже був, тож вирішили пристосувати храм під щось “більш практичне”. Що там лиш не було, у тій бідній церкві… Але найбільш святотатським “винаходом” стало вирощування у церкві нутрій.[/list] Зрозуміло, який вигляд після цього мала церква: ікони порозбивані, вікна побиті, на колишніх яскравих розписах годі було щось розібрати.

Наприкінці 1989 року церква св. Миколая знову стає церквою: тут відновлюються Богослужіння. Вірні, як могли, намагались опорядити спаплюжений храм, хотіли й наново розписати його, але це відклалося через брак коштів. Тим часом парафіяни стали помічати дивні зміни: кольори настінних розписів наче яскравішали, чіткіше проступали деталі… Спершу цьому не надавали значення, але згодом стало виразно видно: темперні розписи самовідновлюються! Далі – ще дивовижніша річ: з-під картин (!) почали проступати контури хрестів у вінках.

Про всі ці дивні речі в Глинянах знають і науковці, зокрема реставратори. Вони не могли дати наукового пояснення цього феномена, лише ствердили, що розписи справді відтворюються самі. Під покровом Марії.

У цій публікації конспектом викладено те, про що авторка дізналась, - не було можливості оповісти про окремі зцілення та багато іншої цікавої інформації. Водночас це й добре, бо заохочує всіх читачів більше побачити і почути, побувати у Глинянах, у о. Майкута.

Окрім величезного значення для нашої віри як Чудо-творного образу, так і храму Успіння, - все це дуже старовинне, гарне і має величезне мистецьке значення. У храмі є пречудовий іконостас у стилі бароко та багато окремих старовинних образів. Дух захоплює, коли вперше бачиш цю красу. Власне, ще одне чудо – як це вціліло. Особливо якщо врахувати, що Глиняни часто були театром воєнних дій, а також у місті не раз спалахували пожежі. Остання (1867 р.) знищила все довкола старої дерев’яної церкви, а храм, наче неопалима купина, вистояв. Жінка, що жила неподалік церкви, бачила, як полум’я хвилями наступало на дерев’яні стіни – і відкочувалось назад. А вгорі над храмом стояла в повітрі прекрасна жінка. Вона розпростерла над церквою покривало, захищаючи святиню від полум’я…
А чим знамените наше село ТУРКОТИН ?
Розповім. В м. Львові Ви часто проходите повз пам'ятник Т. Шевченку.
Ось і згадайте при цьому про наш Туркотин. А чому ?
Тому. що місце цього памятника в великій мірі постало завдяки поету Богдану Стемьмаху - уродженцю нашого славного Туркотина.
Львів – це місце унікальне, –скаже кожен з нас. – Я особисто дуже люблю пам’ятник Шевченкові. Кожен, хто хоч раз побував у Львові, знає про це місце, - з ним пов’язані події відродження українського духу. Я пам’ятаю, як свого часу львівський поет Богдан Стельмах прочитав там свій вірш про Шевченка, у якому йшлося про те, що саме тут має бути пам’ятник Кобзареві. Там постійно збираються люди, це своєрідний львівський Гайд-парк. «Клумба» - це серце Львова, де киплять політичні дискусії.
Тільки славний Туркотин міг виростити такого славного поета України, який пророче сказав, де бути памятнику Шевченку у Львові


додано через 7 хвилин 43 секунди:

Недовго, лише 6 років, тривала дружба Володимира Івасюка і поета-пісняра Богдана Стельмаха. За цей час вони встигли написати небагато – 6 пісень, але яких! «Лиш раз цвіте любов», «Запроси мене у сни свої», «Колиска вітру», «Нестримна течія», «До танцю»… А скільки ще могло бути, якби не трапилось трагедії з Івасюком - його смерті в лісі під Брюховичами. Богдан Стельмах – поет, драматург, перекладач, автор численних книжок, лауреат літературних премій імені Котляревського, Шашкевича, Лесі Українки, «Благовіст» уродженець нашого славного Туркотина

додано через 29 хвилин 41 секунду:

На додаток - найбільш цитований вірш Богдана Стельмаха, написаний уже в час незалежної України

Бандерівці

Богдан Стельмах

Ніде при хаті не знайшовши схрону,
Не тямлячи, кого й за що клене,
Уперше «охрестив» москаль з району
Бандерівцем трирічного мене.

Впросився якось я, мале-зелене,
За мамою до Львова на півдня;
«Бандерівець!» – штовхнувшись попри мене,
Ошкірилось кудлате шпаненя.

Як я тужив за домом сиротливо,
Бо з перших днів до львівських шкіл не звик,
«Бандерівець...» – дивився співчутливо
На мене наш директор-фронтовик.

На сірих сходах університету
За чесно приобіцяних сто грам
Сумний сексот признався по секрету,
Що я, як бандері'вець, знаний т а м,

В тайзі, в краях, що їх нема й на мапі,
Як я московську муштру відбував,
«Кусок» несамовитий Ваня Цапін
Бандерою мене постійно звав.

Бандерівець, бандера, бандері'вець..
1 так тривало понад сорок літ.
Аж ось нарешті день, як чорнобривець,
Вінчає сірий український світ.

Хто, як не ми? Коли, якщо не нині?
Кого провчати, як не вражу чадь?!.
В могилі братській – у глинянській* глині
Про це мені брати мої кричать.

А ще в тій глині, у кривавім глеї,
Устами героїчної доби
Кричать брати, що нам в ім’я ідеї
Єднатись треба духом боротьби.

Вставаймо, вічні революціонери,
Під кольори бандерівських знамен,
Бо хоч-не-хоч, а іменем Бандери
Всіх українців хрещено здавен.

Тож не відхрещуймось від нього, як останні,
Він в наших душах наймита зборов.
Панове, воля – то примхлива пані,
їй до смаку лиш вража, злая кров!..

Тому я вірші ці в прийдешню еру
Вихрипую зі зболених грудей:
О Господи! Ще раз нам дай Бандеру! -
Він так потрібен – нині!.. молодий!

* Глиняни - селище на Львівщині,
де у братській могилі
перезахоронені полеглі українські
повстанці, серед яких і четверо
Стельмахів з Туркотина.

Атентат - збройний замах

Крислач (Іван) - добрий львівський художник-портретист і графік. Тут він за вуха не притягнутий, бо сусід Стельмаха і такий самий бандерівець, як Богдан. Портрет Шухевича за спиною в Ігоря Калинця - це одна з його робіт, хоч найбільш популярною є портрет Бандери, який на Майдані використаний як ілюстрація тут:
http://maidan.org.ua/static/mai/1167586924.html

Дарія Гусяк - зв'язкова Романа Шухевича

Роман Іваничук - визначний український письменник

Юрій Брилинський - актор від Бога, доводить це в театрі Заньковецької, а ще він племінник "Рути"-Люби Гайовської, крайового референта пропаґанди Львiвського краю 1949-54, яка загинула 24 січня 1954 року

Микола Пшевлоцький є головою ЛОО КУН


додано через 3 хвилини 59 секунд:

Вірші Богдана Стельмаха

На вікні свіча миготіла,
Кривді з-за плеча тріпотіла, -
До правди летіла -
Там, де рідний край, де Україну
Голоду нагай шмагав до згину -
Не день, не годину.

Вогником свіча повівала,
Мати дитинча сповивала,
Пісні гомоніла
Про гірку біду, недолю голу,
Про чужу орду кривавочолу -
Бодай скам'яніла.

Приспів:
На вікні свіча догасала,
Мати дитинча колисала -
Не в колисці, ні, не в колисці, але у труні ...
Мертві по ровах - їх мільйони,
По німих церквах стогнуть дзвони...
Хто ж то Україні, Боже, нині допоможе?..

На вікні свічі не задути,
Скарги і плачі досі чути -
Усе люди тямлять.
Досі жаль до сліз тих, що не впору
Їх потяв укіс Голодомору,
Тож вічна їм пам'ять.
На вікні свіча миготіла...

додано через 27 хвилин 30 секунд:

Ось т акі вони люди із нашого золочівського Туркотина, що поблизу Курович

додано через 9 хвилин 23 секунди:

у селі Туркотин Золочівського району Львівської області відкрито пам’ятний хрест воїнам УПА, що загинули в бою з НКВС
Хто ще має цікаву інфорамацію про наш край?
Я організатор групи "чужих дітейне буває", група допомагає у забезпеченні дітей усім необхідних та організацією їх дозвілля. Зараз ми плануємо чергову поїздку у село Сасіа до діток, святкувати день іменинника. Не хочеться у погожий день тіснитись на подвір"ї закладу, хотілось би провести міні екскурсію для дітей, але нажаль ми зовсім не орієнтуємось у тих краях.
Звертаюсь до усіх небайдужих, допоможіть організувати нам день у золочівському районі, шоб було цікавих кілька пам"яток і недалеко одна від одної. Або хоч розкажіть, шо знаходиться не подалеку і що варто подивитись
буду вдячна за будьяку участь і увагу