Золочів Плюс
Форум міста Золочів

Події в Підгірцях - Розкол церкви чи щось інше?

Автор Повідомлення
Guinness,
Ні, таки не живу. Познайомитись абсолютно не проти. Можете мені надіслати приватне повідомлення.
Може хтось пояснить мені, чому підгорецькі "владики" ще досі не мають Благословення Папи Римського на свої свячення, хоча пройшло вже більше як пів року. Наскільки я розумію, таке Благословення треба мати ще до свячень... Цікаво було би почути відповідь від їх прихильників, тільки не пишіть будь-ласка відповідей в стилі: "мовчання Папи є його тихою згодою на нашу діяльність" І ще питання: чому василіянський чин "відхрестився" від підгорецьких отців, а самі монахи-василіяни закликають каятися кожного хто брав участь у їхніх Літургіях опісля єпископських свячень?
Guinness пише:
Я теж так усім довкола (не на форумі) пояснюю, що не можна казати про екскомунікованих, що вони не є членами Католицької Церкви. Інакше все, що написано про екскомунікованих у канонічному праві Католицької Церкви, їх би перестало стосуватися, і вони не зобов*язані були б його дотримуватися, бо воно стосується тільки католиків! Говорити про екскомуніку як про виключення з Церкви можна хіба що для того, щоб популярно пояснити це бабцям у селі. Трохи шкода, що в "Осторозі", виданій Верховним Архієпископом у цій справі, говориться, що вони перестали бути членами Католицької Церкви. Це серйозна помилка.

Те шо підгорецькі «отці» перестали бути членами Католицької Церкви не моєя вигадкв, чи нерозуміння церковних канонів, але чітко випливає з офіційної перестороги Глави УГКЦ блаженнішого Патріярха Любомира кардинала Гузара. Так шо шановні каноністи, ви десь не туда гнете. Або самі не знаєте канонічного права.

Чи ваша позиція часом не спроба захисту підгорецьких сектантів. А може ви і є порадниками підгорецьких гуру?

Ось цитата з офіційної перестороги Глави УГКЦ блаженнішого Патріярха Любомира кардинала Гузара:
«Уперта поведінка цих чотирьох осіб призвела до того, що Церква ствердила, спираючись на церковний закон, офіційне виключення їх із свого членства, наклавши на них кару великої екскомуніки. На підставі вироків компетентних церковних судів вони перестали бути членами Католицької Церкви і не сміють виконувати ані священичого, ані вчительського, ані будь-якого іншого церковного уряду. Члени Церкви не повинні з ними в будь-який спосіб спілкуватися, тобто брати участь в їхніх нелегальних священнодійствах чи інших заходах.»
http://www.ugcc.org.ua/327.0.html#c290

Якшо екскомунікований не приймає участі у таїнствах Церкви то як він може бути Її членом? І де пише шо екскомніковних зобов'язує канонічне право?
Я ще раз повторюю свою думку, не збираюся її нав*язувати нікому: це помилка Блаженнішого (він не є непомильний), а точніше його дорадників, бо Блаженніший не мусить бути фахівцем з церковного права, але хтось би мусив давати йому фахові поради.
Де пише, що екскомунікованих зобов*язує канонічне право? Там, де пише, що екскомунікований не має права робити того чи іншого. Якщо його би це не зобов*язувало, то вся критика того, що підгорецькі тепер роблять, не мала б великого сенсу, бо вони би тепер вже нічого не порушували.
Я не хочу з ніким сваритися, пане Архівар, і тому мені дуже прикро, що Ви підозрюєте, що я захищаю підгорецьких або є їхнім порадником. Мені це образливо чути. Може, Ви думаєте, що я проти Вас? Зовсім ні, хоча мені й не завжди подобається Ваш різкий спосіб дискусії.
Я останній раз спілкувався з підгорецькими багато років тому. Хіба що можу сказати, що один із членів їхнього "синоду" є каноністом, і то об*єктивно кращим від багатьох тих, що судили чотирьох його ґуру (сам він ще "на волі", хоча думаю, що справа проти нього теж мала б бути порушена, бо він також виразно порушив багато канонів).
Дивуюся, що він пристав до них, але не здивуюся, якщо їм ще вдасться завернути все назад, як було вдалося в свій час Ковпаку.

До речі, я трохи пороздумував, і вирішив, що все ж таки не можна так собі просто говорити про некатолицькість віросповідання підгорецьких (це мав би ствердити церковний суд, а він цього не ствердив, тому якщо будемо так говорити, то будемо звичайними пліткарами і нічим не будемо відрізнятися від підгорецьких). У них радше некатолицька поведінка. Подібно як Ковпаку закидали і єресь, і схизму, але покарали тільки за схизму.

архівар пише:
Якшо екскомунікований не приймає участі у таїнствах Церкви то як він може бути Її членом?

Знову можна провести певну аналогію з тими, що живуть в наложництві, без церковного шлюбу. І Familiaris Consortio, і інші документи Церкви офіційно стверджують, що такі особи (за певними винятками) не мають права брати участь у Таїнствах Церкви. Але чи хтось би насмілився сказати, що вони перестали бути її членами? І одні, і другі сильно обділені у своєму членстві, причому екскомуніковані обділені набагато сильніше.

Все вищенаведене є моєю думкою, якщо хтось має іншу, то має право.
Якщо вован і ґінес правники УГКЦ то зовсім не дивує шо «бідні» правники УГКЦ не могли ніяк ради собі дати з Ковпачком і Ко, а тепер так довго мучаться з пігорецьким випадком.

Але біда власне у тому що своєю бездарністю приносять величезну шкоду стаду Христовому не захищаючи його від вовків хижих.

Але виглядає що підозри архівара небезпідставні: щось з цими правниками нетак. Можливо це дісно підгорецькі фанати тільки приховані щоб їх не зразу розкусили.
Трішки теорії для допитливих
Розуміння карної санкції у Церкві
Написав Яворський М.
Зміст:
Вступ.
– 1. Інституція покарань у Новому Завіті.
– 2. Інституція покарань у перших століттях Вселенської Церкви.
– 3. Інституція покарань княжої доби Київської Церкви.
– 4. Поняття злочину взагалі.
– 4.1. Поняття правопорушення і злочину у римському праві.
– 4.2. Поняття злочину у церковному праві.
– 5. Види церковних злочинів.
– 6. Поняття церковної кари.
– 7. Мета церковного покарання.
– 8. Види церковних покарань.
– 9. Способи накладання кар.
– Підсумок.

Вступ

З установи Христа Господа, Церква, є немов духовна спільнота людей з’єднаних через участь у тих самих цінностях віри, надії і любові. Одночасно є ієрархічно впорядкованою інституцією, наділеною владою, завдання якої полягає у спрямовуванні людей до досягнення надприродної мети. Однак, таке управління було б неефективним, коли б обсяг завдань церковної влади не обхоплював також влади покарання, а саме: накладання кар стосовно тих приналежних людей до Церкви, які своїми діями заподіяли їй шкоду.[1]
Хоч в сучасній добі можемо зустріти більшу релігійну зрілість мирян, а також підвищене почуття відповідальності у душпастирів, чим саме і пояснюється значний еволюційний процес у системі церковних покарань, зокрема у західній церковній кодифікації з 1983 року.[2] Як також дотримання принципу східної церковної традиції у східному церковному праві з 1990 року.[3] То все ж таки, для кращого зрозуміння церковної дисципліни, у цій статті, доволі стисло опишемо основні поняття, що відносяться до інституції покарання у церковному законодавстві. 1. Інституція покарань у Новому Завіті[4]

У старинній Церкві від самих початків знаходимо перші прояви зловживань та відповідне реагування стосовно них.[5] Так у Єрусалимі, коли була сформована перша християнська громада,[6] у якій вірні мали одне серце й душу[7] , що творило християнську спільноту, ідеальною, все-таки спостерігаємо, що не затушовується безкарно таких зловживань, як-от: неправда[8] та симонія.[9]
Також бачимо, що св. апостол Павло був змушений користати з права покарання, по відношенню до винуватців у заснованих ним погансько-християнських громадах у Коринті і Галатії. Борючись за єдність та за правильно зрозуміле християнське життя. Передусім, апостол народів, навчає, як поводитися з переступниками[10], попереджає про свою рішучість[11] , засуджує підбурення[12] , вказує на вчинки тіла[13] , навіть виключає винуватця зі спільноти.[14]
Таку ж тематику зустрічаємо у пасторальних листах, в яких подаються правила для збереження віри[15] та для управління християнською громадою.[16]
Крім того, у соборних посланнях спостерігаємо цілий ряд навчань, а саме: відповідальність один за одного[17] , заклики до пресвітерів[18] , нагадування стосовно слухняності[19] , попередження щодо злочину[20] , настанови по відношенню до відступників[21] , висвітлення у справі надуживання довіреного завдання.[22]
Отже, з того часу, як молода Церква почала виходити на шлях вселенського християнства, бачимо, що апостоли задля необхідності оборони чистоти віри і звичаїв, вже послуговувались правом накладання кар.

2. Інституція покарань у перших століттях Вселенської Церкви

В перших сторіччях у Церкві, по відношенню до винуватця, перед накладанням кари, застосовували попередження або прилюдну догану, яка могла бути практикована до трьох разів. При тім обвинувачений отримував можливість використовувати право свого захисту.[23]
Кара малої екскомуніки містила у собі два ступені дії. По-перше, правопорушника позбавляли приймання Пресвятої Євхаристії. По-друге, покараних виключали від участі молитов вірних, натомість дозволяли молитися з катехуменами.[24] Крім того, були передбачені покарання стосовно катехуменів, згідно з якими оглашенного, що провинився, переводили з вищого до нижчого ступеня, перебуваючи на якому він тільки слухав Святе Письмо.[25]
За скоєння тяжких злочинів, накладали покарання великої екскомуніки, наслідком якої було цілковите виключення з Церкви. Це було найсуворіше покарання по відношенню до мирян. За допомогою спеціального окружного листа, єпископ, який наклав покарання, повідомляв інші Церкви, щоб винуватець не міг бути прийнятий до іншої християнської спільноти. Такої поведінки, передусім дотримувались стосовно єретиків. Якщо покарані великою екскомунікою перед смертю не подавали ознак покаяння, то їх позбавляли християнського похорону.[26]
Виключно на священослужителів накладали наступні покарання: на деякий час затримували місячну винагороду, суспензу, перенесення до нижчого ступеня, позбавлення духовного сану. Внаслідок останнього покарання, духовна особа прирівнювалась до стану мирян. Це була найсуворіша кара, оскільки її накладали довіку. Наприклад, Антіохійським собором у 341 році, було вирішено, щоб позбавити духовного стану на постійно, пресвітера, який збунтувавшись проти свого єпископа, зорганізував свою громаду та всупереч нагадуванню, упирався в непослусі.[27]

3. Інституція покарань княжої доби Київської Церкви

До джерел церковного карного права, з часів княжої доби, належать: церковні устави київських князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а також ханські ярлики.[28]
Церковний устав св. князя Володимира Великого, приймаючи на себе завдання пристосувати чужоземний церковний кодекс – Номоканон – до звичаїв та світогляду новоохрещеного руського народу, передає до церковного суду справи охорони чистоти віри, моралі та церковної святині. Отож, компетенція церковного суду охоплювала все населення держави за спеціальними категоріями справ, серед яких і карні: злочини проти віри і моралі.[29]
Церковний устав князя Ярослава Мудрого, продовжуючи послідовний еволюційний процес, церковного законодавства Київської Церкви, встановлює норми покарання за порушення церковного закону. У цих правових нормах, чітко окреслюється покарання в залежності від типу злочину, стану винуватців та осіб, які потерпіли внаслідок злочину.[30]
Також ханські ярлики (грамоти) стають промовистими джерелами карного права. Татарські завойовники забезпечували недоторканість християнської віри та всіх церковних прав. При тому, забезпечували християнську віру від образи і зневаги, про що якраз засвідчує перший ярлик з 1279 року. А вже наступні ярлики, забезпечували право, київського митрополита, судити своїх вірних у всіх карних справах.[31]

4. Поняття злочину взагалі

4.1. Поняття правопорушення і злочину у римському праві

В римській юриспруденції, поняття правопорушення (delictum) появляється, з того часу, як державна влада почала втручатися у відносини приватних осіб. Неправомірну дію, що порушувала інтереси окремих приватних осіб, називали приватним правопорушенням (delictum privatum).[32]
Натомість правопорушення, що посягало на публічний правопорядок, називали публічним правопорушенням (delictum publicum). Задля суспільної небезпечності, публічні правопорушення, також називали злочином (crimen).[33]

4.2. Поняття злочину у церковному праві

Церковні законодавства, як західне, так і східне, які увійшли у життя, після Другого Ватиканського Собору, не подають визначення злочину, натомість наголошують на формальному елементі злочину.[34]
У зв’язку з тим, знавці канонічного права, висловлюють думку, що повне визначення злочину, церковний законодавець покладає на науку церковного права.[35]
Проте, варто зазначити, що визначення злочину подавав Кодекс Канонічного Права з 1917 року для Латинської Церкви, окремі частини якого були прийняті у минулому сторіччі, конференцією єпископату УГКЦ, зокрема 5-та книга, про злочини і кари.[36] Згідно з визначенням цього Кодексу: злочином у церковному праві розуміємо, зовнішнє і морально осудне порушення закону, до якого додається канонічна санкція принаймні невизначена.[37]
Злочин складається з двох істотних елементів: об’єктивних і суб’єктивних. Об’єктивні елементи є двох видів: матеріальний і формальний.[38] Матеріальним елементом церковного злочину є тяжкий гріх, що завдає шкоду церковній спільноті.[39] У зв’язку з тим, смертельний гріх є тоді злочином, коли спричинює певні негативні наслідки у зовнішній життєвій сфері церковної спільноти, створюючи перешкоду в осягненні духовних дібр, членами тієї спільноти, та одночасно завдаючи шкоду цілій спільноті.[40]
Внаслідок вище сказаного, істотним результатаом злочину є публічна шкода, особливість якої полягає у згіршенні вірних.[41]
Згідно з морального богослов’я та науки церковного права, згіршення[42] (scandalum) означає збурення церковної громадськості через створення нагоди до духовного занепаду. Це у свою чергу може штовхнути вірних до непослуху та спровокувати бунт і агресію по відношенню до церковної ієрархії. Крім того, створення такої небезпечної ситуації може наштовхнути церковну громадськість на меншу або більшу втрату довіри до представників церковної влади, послаблюючи при цьому запал вірних до реалізації церковних завдань, заохотити морально слабих до безправних дій, наприклад, інтриги, протегування, хабарництва тощо. Все це у кінцевому висліді, може створювати перешкоди Церкві здійснювати спасенну місію.[43]
Отже, правотою покарання, є по-перше охорона добра, по-друге необхідність запобігання чи виправлення зла, що називаємо згіршенням.[44]
Формальним елементом церковного злочину, є зовнішнє порушення правової норми, забезпеченої церковною санкцією,[45] визначеною або принаймні невизначеною, коли величину кари закон залишає визначувати настоятелю, відповідно до обставин.[46]
Суб’єктивним елементом церковного злочину, є осудність правопорушника, в принципі з навмисної провини, а тільки винятково, коли закон або наказ виразно постановляє, що з ненавмисної провини.[47]
Отож, при встановлені величини злочину, церковний законодавець наказує брати під увагу об’єктивні і суб’єктивні елементи вчинку, що мають вплив на виключення або суворіше застосування покарання.[48]

5. Види церковних злочинів

У Кодексі Канонів Східних Церков розміщено 32 канони, в яких законодавець перераховує кари за окремі злочини. Карна санкція, захищаючи роди дібр, передбачає визначене покарання або постановляє, що правопорушник може чи повинен бути відповідно покараний.[49]
Види церковних злочинів можна згрупувати в наступній послідовності:
1. Злочини проти віри і єдності Церкви. [50]
2. Злочини проти церковної влади і свободи Церкви.[51]
3. Злочини проти людського життя та свободи.[52]
4. Злочин фальшу (неправди).[53]
5. Злочини пов’язані з присвоєнням (узурпацією) церковних завдань або їх зловживанням чи незаконним виконанням.[54]
6. Злочини проти особливих обов’язків.[55]

6. Поняття церковної кари

Східне католицьке церковне право, так само, як і західне з 1983 року, не подає визначення кари. Однак, у різних канонах називає її істотні елементи.[56]
Згідно з наукою церковного права: кара є відповідним лікувальним заходом, який застосовує правова Церковна влада, позбавляючи правопорушника якогось добра, дочасного чи духовного, з метою виправлення та щоб уберегти інших людей від подібних неприпустимих вчинків і одночасно компенсації справедливості, покарання винуватця.[57]
Тут необхідно наголосити, що церковна кара може позбавити правопорушника тільки тих духовних і дочасних дібр, які є у компетенції церковної влади, а саме:
а) духовні добра, які з установи Христа Господа належать вірним християнам, проте довірені церковній адміністрації: святі таїнства, влада навчання, освячування і керівництво Церквою;
б) духовні добра, які введені особистим авторитетом Церкви: посвячення і благословення (сакраменталії), церковні уряди, сани, титули і відзнаки;
в) дочасні (природні) добра, котрі Богом, Творцем природи є дані всім людям та які, як необхідні засоби для реалізації Церквою своєї надприродної місії, знаходяться у розпорядженні Церкви: свобода, добре ім’я, церковне майно, церковне утримання (винагороди і платні).[58]
Крім того, наслідки позбавлення цих дібр або повноважень при накладанні церковної кари є різної природи. Деякі з них спричиняють те, що виконання заборонених актів є тільки недозволеним. Проте інші справляють те, що виконування забороненої дії є неправосильним. Для того, щоб ствердити, якими у конкретному випадку є наслідки покарання, потрібно врахувати природу правової норми покарання.[59]

7. Мета церковного покарання

Правова норма східного церковного права навчає, що кара накладається для того, щоб гоїти рани, заподіяні злочином, тобто, щоб правопорушників не кидати у прірву відчаю, а також не допускати до розбещеного життя і нехтування закону.[60]
Отож, іншими словами можемо сказати, що мета церковного покарання полягає в уникненні згіршення і шкоди та у виправленні винуватця, про що церковний законодавець дещо опосередковано говорить у іншій правовій нормі.[61]
Здається, що усі покарання, які знаходяться у східному Кодексі, містять у собі виправний характер[62] , основна мета якого полягає у покращенні поведінки правопорушника.[63] Щоб викликати у нього покаяння та готовість направити згіршення і шкоду, заподіяних скоєним злочином.[64]
Це можливо осягнути тоді, коли у свідомості правопорушника наступить певний психічно-моральнии процес, який полягає у внутрішньому наверненні і подоланні патологічного стану, у який він себе впровадив, учинивши злочинний вчинок. Через те, що злочин спричинив послаблення духовного зв’язку правопорушника з Богом та із церковною спільнотою, якраз величина покарання має посприяти йому у сопричасті з Богом і Церквою.[65]

8. Види церковних покарань

Східний католицький Кодекс, дотримуючись східної церковної традиції, називає наступні види церковних покарань:
1. Покарання, яке зобов’язує виконати якийсь важливий релігійний вчинок, як-от: проказувати визначених молитов, дотримання спеціального посту, відбути прощу, пройти духовні вправи, скласти милостиню на побожні цілі.[66]
2. Прилюдна догана, виголошена перед нотарем або при двох свідках або за допомогою листа.[67] За допомогою цього акту, напоумляється і карається того, чия поведінка спричинює згіршення або поважне порушення публічного порядку, наприклад, в парафії чи єпархії.[68]
3. Нагляд, який можна встановити за правопорушником, особливо коли йде мова про рецидивіста (recidivus - поновлення), а також якщо того вимагає важкий стан випадку. Мабуть цю кару необхідно розглядати, як додаткову.[69]
4. Обмеження свободи перебування на певному місці, яке може проявлятися у подвійному вигляді, а саме: заборона перебування на певному місці чи території або наказ перебування на певному місці чи території. Покарання застосовується тільки по відношенню до священнослужителів та осіб посвяченого життя. Тут можна з впевненістю ствердити, що це покарання є покутно-виправного характеру.[70]
5. Мала екскомуніка (excommunicatio minor) позбавляє приймання Пресвятої Євхаристії, теж може виключати від участі у Божественній Літургії, а навіть може забороняти вступ до храму під час богослужіння. Обсяг цієї кари визначає, вирок або декрет, а також може бути вказана тривалість дії.[71]
6. Суспенза (suspensio) означає припинення службових дій. Застосовується виключно до священнослужителів. Суть цього покарання полягає у забороні виконувати акти священнодійства чи управління або прав, пов’язаних з урядом, служінням. Обсяг кари може охоплювати усі або деякі акти, що визначається вироком чи декретом. Крім того, суспенза може забороняти одержувати доходи, винагороди, платні, пов’язані з урядом. Однак, ця кара не впливає на правосильність актів, на право помешкання, яке винуватець посідає на підставі уряду, а також не забороняє приймати святі таїнства та не виключає з церковної спільноти.[72]
7. Редукція (reductio) означає перенесення назад. Священнослужителеві, перенесеному до нижчого ступеня, забороняється виконувати акти священнодійства чи управління, які не відповідають цьому ступеню. Кара накладається тільки на священнослужителів.[73]
8. Позбавлення духовного стану (depositio). Це є найсуворіше покарання по відношенню до священнослужителів. При накладанні цієї кари, духовна особа позбавляється усіх церковних урядів, служінь, завдань, делегованої влади та оплат. Також забороняється виконувати священнодійства, як теж не може піднятись до вищих санів. Стосовно канонічних наслідків, прирівнюється до мирян.[74] Якщо позбавляється духовного стану священнослужитель неодружений, то це не звільняє його від обов’язку целібату.[75] Крім того, священнослужитель, позбавлений духовного стану, правосильно і дозволено звершує розрішення (absolutio) від усіх гріхів, будь-яким каянникам у небезпеці смерті.[76]
9. Велика екскомуніка (excommunicatio maior) означає відлучення від Церкви. Є найсуворішою церковною карою.[77] Забороняє приймати святі таїнства, здійснення святих таїнств, посвячення і благословення (сакраменталії), виконувати уряди, служіння або завдання, здійснювати акти управління, а якщо вони все ж таки здійснюються, то є недійсні на підставі самого права.[78] Покараний нею, не допускається до участі у Божественній Літургії та інших відправ богопочитання.[79] Крім того, забороняється користуватися привілеями, які були надані раніше.
Внаслідок того покарання не можна правосильно одержувати сан, уряд, службу, завдання у Церкві або платню, а також позбавляється активного і пасивного голосу.[80]

9. Способи накладання кар

У карному праві, східної кодифікації, характерною рисою є те, що кара зобов’язує винуватця тільки після того, як була накладена вироком або декретом (ferendae sententiae).[81] Це досягається після проведення відповідної судової[82] чи адміністративної[83] процедури. Покарання можуть бути накладені ієрархом або церковним суддею в усіх тих випадках, у яких церковний закон надає їм повноваження користуючись наказовими чи факультативними словами.[84]

Підсумок

Коли у Церкві стається будь-який злочин, то необхідно розуміти, що це безперечно відбувається не без гріхів людей.[85] Тому, вірні мають обов’язок дотримуватися постанов і правил, виданих церковною владою, навіть якщо ці рішення є дисциплінарними, які зобов’язують до послуху, продиктованого любов’ю.[86]

додано через 11 хвилин 52 секунди:

Іще один рядок- має бути ЦІКАВИЙ ДЛЯ ВСІХ ПРИХИЛЬНИКІВ ПІДГОРЕЦЬКИХ СЕКТАНТІВ

Пресвята Євхаристія в кодифікації Кодексу Канонів Східних Церков та партикулярного права Української Греко-Католицької Церкви...

VI. Причастя вірних

1. Місцеві Ієрархи та парохи повинні подбати, щоб вірні були навчені про обов'язок причастя в небезпеці смерти, в Пасхальному часі та в часи встановлені традицією Церкви (Різдво Господнє, храмове свято)27.
2. Щоб причаститися Тайн Тіла і Крови Господньої треба бути скоріше охрещеним28.
3. Не слід допускати до Євхаристії того, хто поводить себе недостойно29.
4. Той, хто почувається до тяжкого гріха, хай не приймає Євхаристії30.
5. Кара малої екскомуніки позбавляє права приймати Пресвяту Євхаристію. Кара ця може заборонити вступу до церкви, коли в ній правиться Служба Божа31.
6. Покараного великою екскомунікою не слід допускати до участі в Божественній Літургії та будь яких інших прилюдних відправ32.
7. Пресвяту Євхаристію вірні мають приймати під час Служби Божої33.
8. Перед причастям вірні мають зберігати піст, згідно з нормою партикулярного права Церкви свого права. Партикулярне право наказує зберігати годинний піст перед причастям34. Вода і ліки перед святим причастям не порушують посту.

ЗАДУМАЙТЕСЬ іхтіси і іще з вами...

додано через 5 хвилин 27 секунд:

Страшний фінал підгорецьких неправдомовців та о. Ковпака
У новітній історії Української греко-католицької церкви відомі два карні процеси, які закінчилися оприлюдненням екскомуніки. 10 вересня 2008 року великою екскомунікою було покарано підгорецьких монахів: Іллю Догнала, Методія Шпіржіка та священика Роберта Обергаузера, громадян Чехії та монаха Маркіяна Гітюка. Вирок був проголошений спершу Трибуналом Сокальсько-Жовківської єпархії. Відтак, потверджений Трибуналом Верховного Архієпископа УГКЦ. Про це повідомив власкор ZAXID.NET у Стрию.
Причиною покарання було: незаконне присвоєння уряду та незаконне виконування служіння (порушення кан. 1462 ККСЦ); розпалювання бунту та ненависті проти місцевого ієрарха Владики Михаїла (Колтуна) і Верховного Архієпископа Києво-Галицького Любомира (Гузара) та підбурювання підлеглих до непослуху щодо них (порушення кан. 1447 §1 ККСЦ); нанесення кривди та важкої шкоди добрій славі вищезгаданих особі та інших ієрархів УГКЦ через наклепи (порушення кан. 1452 ККСЦ).

Перед тим, 14 листопада 2007 року було оприлюднено велику екскомуніку на колишнього священика Львівської архієпархії Василя Ковпака. Цього священика було визнано винним у вчинені злочину схизми (відхід від єдності з Католицькою Церквою). Вирок спершу був винесений Трибуналом Львівської архієпархії, а згодом затверджений Конгрегацією доктрини віри Апостольської Столиці в Римі. Обидва вироки, винесені Трибуналами єпархій УГКЦ, також правосильні для усієї Католицької Церкви.

Згідно з приписами Кодексу Канонів Східних Церков, покараному екскомунікою заборонено приймати таїнство Євхаристії, брати участь у Божественній Літургії та перебувати в храмі під час публічних богослужінь. Велика екскомуніка також забороняє приймати чи уділяти святі тайни, виконувати в Церкві будь-які уряди, служіння або завдання, здійснювати акти управління
Крайній з Краю пише:
Але виглядає що підозри архівара небезпідставні: щось з цими правниками нетак.

Аргументуйте, дайте посилання на авторитетні джерела, а не поводьтеся як нерозумні жінки. Я з жінками стараюся ніколи не входити в дискусію, бо їхні аргументи завжди такі, як Ваші. Якщо правники УГКЦ так аргументували, як Ви, то й не дивно, що вони з Ковпаком не дали ради.
Звернення

Преосвященного Владики Юліяна (Вороновського),
Єпископа Самбірсько-Дрогобицького
з приводу справи т. зв. „підгорецьких отців”.

Всесвітліші та всечесніші отці!
Преподобні ченці та черниці!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Довший час серед вірних нашої єпархії, та й в інших єпархіях УГКЦ, розповсюджувались так звані „листи з України”. В них поширювалась наклепницька інформація та несправедливі звинувачення щодо церковної влади, лунали заклики до непокори їй. Авторами цих послань є колишні монахи, що діють у с. Підгірцях на Львівщині, а тому цих осіб часто називають „підгорецькими отцями”. Для кращого розуміння ситуації, що склалася, слід пояснити, ким же ж є названі особи. Василь-Маркіян Гітюк є українцем; Антонін-Ілля Догнал, Ричард-Методій Шпіржік та Самуїл Роберт Обергаузер, як це видно хоча б з їхніх незвичних імен та прізвищ, не є українцями ні за національністю, ні за громадянством. Останнім часом їх діяльність набула особливо загрозливого характеру для Христової Церкви.

Багато наших вірних є дуже стурбовані їхніми діями. Розмах і характер діяльності вищеназваних осіб та величезний тираж розповсюджуваних ними „листів” викликав особливі підозри, що за ними стоять певні структури, котрі мають на меті перешкодити розвитку нашої Української Греко-Католицької Церкви. Багато хто вбачає у діяльності вищеназваних підгорецьких псевдо отців спробу розколоти нашу Церкву, щоб таким чином досягти того, чого не вдалося безбожній владі у 1946 – під приводом побожних закликів ліквідувати УГКЦ. Ці підозри посилились, коли декілька цих осіб самовільно проголосили себе єпископами, а потім створили т. зв. „синод”. Діяльність Підгорецького псевдосиноду 2008 р. дуже нагадує діяльність Львівського псевдособору 1946 р. Псевдоєпископи вчиняли спроби насильного захоплення церковних осередків УГКЦ. Сподіваємося, що на це дадуть адекватну відповідь державні органи, бо дані факти протирічать не тільки церковним канонам, а й прямо порушують державне законодавство.

Внаслідок підступної діяльності екс-монахів виникла пряма небезпека, коли наші вірні, несвідомі позацерковного статусу цих самозванців-псевдоєпископів, відвідуючи богослужіння та приймаючи Св. Тайни під їх проводом, наражають на небезпеку спасіння власних душ та несвідомо беруть участь у творенні секти.

Ось чому церковний трибунал Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ, звернувши увагу на непослух і знеславлення вищезгаданими особами ієрархії УГКЦ та не знайшовши доказів їхніх єпископських свячень, наклав на Іллю А. Догнала, Методія Р. Шпіржіка, Маркіяна В. Гітюка та Роберта Обергаузера кару великої екскомуніки. Згадані особи 12 червня 2008 року , скориставшись наданим їм правом, подати апеляцію .

Нещодавно крапку у цій судовій справі поставив Колегіальний трибунал Верховного Архиєпископа УГКЦ, котрий на другому ступені судочинства, розглянувши цю апеляцію, на засіданні 29 серпня 2008 року підтвердив правові і фактичні аргументи вироків, винесених на першому ступені судочинства, і визнав зазначених осіб винними у вчиненні злочинів, а саме:

- у незаконн ому присвоєнн і уряду та незаконн ому виконуванн і служіння (порушення кан. 1462 ККСЦ);

- у розпалюванн і бунту та ненависті проти місцевого ієрарха Владики Михаїла (Колтуна) і Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Любомира (Гузара) та у підбурюванн і підлеглих до непослуху щодо них (порушення кан. 1447 §1 ККСЦ);

- у нанесенн і кривди та важкої шкоди добрій славі вищезгаданих ієрархів та славі інших ієрархів УГКЦ через наклепи (порушення кан. 1452 ККСЦ) .

На Іллю А. Догнала, Методія Р. Шпіржіка, Маркіяна В. Гітюка та Роберта Обергаузера було накладено кару великої екскомуніки. Це означає, що вони позбавляються права приймати Пресвяту Євхаристію, брати участь в Божественній Літургії, навіть входити до храму, коли там публічно відправляється богослужіння; їм забороняється приймати і уділяти інші Святі Тайни та сакраменталії, виконувати будь-які уряди, служіння або завдання, здійснювати акти управління (які, якщо здійснюються, є недійсними на підставі самого права); вони не мають права користуватися привілеями, що мали, одержувати сан, уряд, службу та інше завдання в Церкві; вони не мають ні активного, ні пасивного голосу у Церкві (пор. канн. 1431 та 1434 ККСЦ). Вирок, винесений Апеляційним трибуналом, є остаточним.

У зв'язку з цим, як єпископ Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, вважаю за необхідне довести даний вирок Церковного Суду до відома вірних нашої Церкви та й всіх людей доброї волі. Мені шкода, що колишні священики та монахи Католицької Церкви Ілля А. Догнал, Методій Р. Шпіржік, Маркіян В. Гітюк та Роберт Обергаузер своєю антицерковною діяльністю та амбіціями поставили себе поза межі Христової Церкви. Сподіваюсь, що дух покаяння сокрушить їхні серця, і вони опам'ятаються, припинять свої дії та перестануть зводити людей на погибельний шлях. Що ж стосується духовенства або мирян, які співдіятимуть та підтримуватимуть покараних великою екскомунікою, то застерігаю, що їхній канонічний статус у Католицькій Церкві є під загрозою з огляду на небезпеку приєднання до групи осіб, які вчинили важкі церковні злочини. Одночасно хочу попередити і застерігаю усіх вірних нашої єпархії, що всі священнодіяння (Св. Літургія, Св. Тайни та інші богослужіння) екскомунікованих осіб є недійсними і некорисними для спасіння душі. Щиро молюся сам та закликаю до молитви вірних та духовенство за покаяння вищезгаданих екскомунікованих священнослужителів та за їх навернення до Христової Церкви.

Благословення Господнє на Вас!

+ Юліян (Вороновський),

Єпископ Самбірсько - Дрогобицький

Дано у Дрогобичі
у Катедральному Соборі Пресвятої Трійці
21 вересня 2008 р. Б.
у празник Різдва Пресвятої Богородиці
Слава Ісусу Христу! Що, тут далі ведуться переконання щодо Піргірець. Скажу вам, що вони далі не стоять на місці, і кожного четверга по 12-ому каналу(Львівському) ведеться прямий ефір. От там і буде видна ПРАВДА. І вона буде за Владиками!!!!!!
Вав почали перетворювати релігію у дебати...
**KRiSTiNA пише:
От там і буде видна ПРАВДА. І вона буде за Владиками!!!!!!


бедний девочка!
**KRiSTiNA пише:
Скажу вам, що вони далі не стоять на місці, і кожного четверга по 12-ому каналу(Львівському) ведеться прямий ефір. От там і буде видна ПРАВДА. І вона буде за Владиками!!!!!!

Здається часи 1946 вертаються. Тільки актори змінились. Тепер вже не яничари Костельник, Мельник і Пельвецький а чехо-словаки з ЧСВВ, ковпачки і їхні «мєлкія патхаліми» тягнуть УГКЦ у московське ярмо.
А я наївно всім своїм знайомим приводив приклад УГКЦ як ідеал неподільної церкви. Дійсно скільки часу вона була єдина, і в принципі будуть говорити, що і після цього інцинденту залишається неподільною, але ...
Сторінки множаться і множаться, нові юзери дописують і дописують ... а щось міняється ?
romashcaa пише:
УГКЦ як ідеал неподільної церкви.

дауж!
а з чим цікаво ти порівнював???
romashcaa пише:
А я наївно всім своїм знайомим приводив приклад УГКЦ як ідеал неподільної церкви. Дійсно скільки часу вона була єдина, і в принципі будуть говорити, що і після цього інцинденту залишається неподільною, але

Я так би не дивувався. Адже ж всі християнські церкви і групи, деномінації і секти виникли як розколи від Єдиної Свято Католицької і Апостольської Церкви, або як розколи цих розколів. В історії Церкви то, нажаль, не перший і не останій розкол.
kalef_f пише:
06.10.2008 00:29 [цитата]
дауж!
а з чим цікаво ти порівнював???

Привіт! Як з чим, православні он на скільки поділені. Римська Католицька в Україні одна, УГКЦ була теж одна до цього моменту.
romashcaa пише:
УГКЦ була теж одна до цього моменту.

вона одна і залишиться! інша буде або не українська (чеська, скажімо), або не католицька.
"Я так би не дивувався. Адже ж всі християнські церкви і групи, деномінації і секти виникли як розколи від Єдиної Свято Католицької і Апостольської Церкви, або як розколи цих розколів. В історії Церкви то, нажаль, не перший і не останій розкол."

Все було не так!

Нике? йский си? мвол ве? ры (лат. Symbolum Nicaeum) — принятый на Первом Никейском соборе (325 год) Символ веры — формула вероисповедания, в которой провозгласилась божественность Бога-Сына, названного «единосущным (?????????, consubstantialis) Отцу», а после краткого третьего компонента формулы («веруем в Духа Святого») следовала анафема арианству. После полувековой борьбы с арианством Никейский символ был принят большей частью Церкви и в местные формулы крещения были включены его основные определения.
Под Hикейским символом подразумевается также Никео-Константинопольский символ веры, введённый в литургический обиход в Антиохии около 480 года, где опущена анафема и расширена третья часть, в которой провозглашается божественность Святого Духа и его равенство Богу-Отцу и Богу-Сыну. Первоначально это был акт монофизитов, подтвердивших тем самым свою верность Никейскому символу без добавлений, но эта практика оказалась приемлемой и для ортодоксальных последователей Халкидонского собора 451 года и вскоре стала общеупотребительной на Востоке. На Западе этот символ был впервые введён в литургию в Толедо в 589 году Чтобы подчеркнуть равенство Отца и Сына, к словам об исхождении Святого Духа на западе было добавлено филиокве (восточные, православные церкви это изменение не приняли). В этой форме Никейский символ вошёл в латинскую мессу (в VIII веке во Франции, а в XI — и в Риме).

Второй Вселенский Собор, I Константинопольский — вселенский собор Церкви; созван в 381 году императором Феодосием I (379—395) в Константинополе. Как на Востоке, так и на Западе признаётся Вселенским. Утвердил догмат о исхождении Святого Духа от Отца, о равенстве и единосущии Бога Духа Святого с прочими лицами Святой Троицы — Богом Отцом и Богом Сыном; дополнил и утвердил Символ веры в редакции, получившей название Никео-Константинопольской (Никео-Цареградской).
Кроме того, установил (правило 3-е) статус епископа Константинопольского, как епископа Нового Рима, вторым по чести по Римском епископе, обойдя епископа Александрийского, до того считавшегося первым на Востоке и носившего титул «папа». В результате образовалась так называемая пентархия — пятёрка главных епископских кафедр (поместных Церквей) христианского мира: Рим, Константинополь, Александрия, Антиохия и Иерусалим.
Собор открылся в мае 381 года в константинопольском храме святой Ирины и закончил работу в июле 381. Император Феодосий I присутствовал на его открытии, но в соборных заседаниях ни его представители, ни он сам участия не принимал. Память Отцов II-го Вселенского Cобора празднуется церковью 22 мая/4 июня.

Эфесский (Ефесский) Собор, Третий Вселенский Собор — вселенский собор Церкви; проходил в городе Эфесе (Малая Азия) в 431 году по инициативе императора Феодосия II. На нём присутствовали около 200 епископов со всех концов христианского мира.

Поводом для созыва Третьего Вселенского Собора был конфликт между Константинопольским Патриархом Несторием, который трактовал учение Церкви о воплощении Сына Божия, разделяя в Нем соединение двух естеств и называя Его Пречистую Матерь не Богородицей, а Христо-родицей и Св. Кириллом Александрийским, который стоял на позициях названия «Богородица» и за соединение двух естеств. Переписка не привела к положительным результатам, и тогда Кирилл Александрийский написал против Нестория свои анафематизмы.

додано через 1 хвилину 43 секунди:

Халкидонский собор — четвёртый вселенский собор, созван был императором Маркианом по согласию с папой Львом I в Халкидоне (совр. Кадыкёй, район современного Стамбула) в 451, по поводу ереси Евтихия — монофизитства.
Заседания Халкидонского собора происходили в храме св. мученицы Евфимии, пострадавшей около 304. Собор был открыт 8 октября 451 и продолжался до 1 ноября; проведено семнадцать пленарных заседаний.
Затем отцы занялись определением вероучения. Им предстояло изложить такое учение о двух естествах в лице Иисуса Христа, которое было бы чуждо крайностей несторианства и монофизитства. Среднее между этими крайностями учение именно и было православным. Приняв за образец православного учения изложение веры Кирилла Александрийского и Иоанна Антиохийского, а также послание Льва римского к Флавиану, они таким образом определили догмат об образе соединения в лице Иисуса Христа двух естеств.
После собора император издал строгие законы относительно монофизитов. Приказано было всем принимать учение, определенное Халкидонским собором; монофизитов ссылать в заточение или изгонять; сочинения их сжигать, а за распространение их казнить и пр. Диоскор и Евтихий сосланы были в отдаленные провинции.
Халкидонский собором не был положен конец христологическим спорам, однако его вероопределение на протяжении веков оставалось основой восточного православия.
Разложение византийской империи уже начиналось, и сепаративные стремления, наиболее сильные на окраинах империи и имевшие себе основу в национальностях, тем не менее сообразно духу времени силились найти себе выражение и оправдание в догматическом разногласии.
О противодействии, оказанном решениям Халкидонского собора в Палестине, Египте, Сирии и в Константинополе см. статью Монофизитство.
Непреложный авторитет Халкидонского собора был торжественно восстановлен на соборе, созванном патриархом Иоанном в Константинополе в 518 из 40 епископов, находившихся в столице, и игуменов столичных и окрестных. Собор осудил всех отвергающих Халкидонский собор и, в частности, осудил Севира, патриарха антиохийского,

Второй Константинопольский собор — Пятый Вселенский Собор, был созван в 553 году, в городе Константинополе, при императоре Юстиниане I. Отверг учения богословов Феодора из Мопсуэты, Феодорита и Ива (т. н. «антиохийская школа»), близкие несторианству.
Собор был созван по поводу споров между последователями Нестория и Евтихия. Главным предметом споров были сочинения трёх учителей сирийской церкви, пользовавшихся в своё время известностью, именно Феодора Мопсуетского, Феодорита Кирского и Ивы Едесского, в которых ясно выражались несторианские заблуждения, а на Четвертом Вселенском Соборе ничего не было упомянуто о этих трёх сочинениях.
Несториане в споре с евтихианами (монофизитами) ссылались на эти сочинения, а евтихиане находили в этом предлог отвергать самый Четвёртый Вселенский Собор и клеветать на Православную Вселенскую Церковь, что она будто бы уклонилась в несторианство.
На Соборе отцы рассматривали также заблуждения пресвитера Оригена, знаменитого церковного учителя III века. Учение Оригена о предсуществовании души не имело ничего общего с идеями перевоплощения, или реинкарнации, как это часто ошибочно считают. Ориген никогда не учил о перевоплощении душ из тела в тело. В его понимании человеческие души предсуществуют, будучи как бы идеями (????) или священными силами. В теории о предсуществовании душ предполагается, что все они существуют от создания мира, и потом каждая, когда рождается для нее тело, в наказание или в награду, вводится в него, как в "гостевой дом".
Учение о предсуществовании человеческих душ встретило осуждение и порицание со стороны богословов и святых отцов Церкви и было осуждено. Осуждены были также еретики, не признававшие общее воскресение мертвых.
На Соборе присутствовало 165 епископов.

Третий Константинопольский собор, также Шестой вселенский собор — вселенский собор Церкви в 680 году в Константинополе при императоре Константине Погонате.

Собор созван был против лжеучения еретиков — монофелитов, которые, хотя признавали в Иисусе Христе два естества, Божеское и человеческое, но одну Божественную волю. После 5-го Вселенского Собора волнения, производимые монофелитами продолжались и грозили греческой империи большой опасностью. Император Ираклий, желая примирения, решил склонить православных к уступке монофелитам и силою своей власти повелевал признавать в Иисусе Христе одну волю при двух естествах. Защитниками и изъяснителями истинного учения Церкви явились Софроний Иерусалимский и константинопольский монах Максим Исповедник.

Второй Никейский собор (также известный, как Седьмой Вселенский Собор) был созван в 787 году, в городе Никее, при императрице Ирине (вдове императора Льва Хозара), и состоял из 367 отцов, представлявших почти исключительно Восток.
Собор был созван против иконоборческой ереси, возникшей за 60 лет до Собора, при византийском императоре Льве Исавре, который, желая устранить препятствия к мирному соседству с мусульманами,[1] считал необходимым уничтожить почитание икон. Эта ересь продолжалась при сыне его Константине Копрониме и внуке Льве Хозаре.
Седьмой Вселенский Собор определил употреблять в церквах и домах иконы Господа Иисуса Христа, Божией Матери, Ангелов и Святых, чествовать их поклонением (но не таким, какое прилично Богу), целованием, возжжением перед ними светильников и фимиамом. Ибо честь, воздаваемая образу, переходит к первообразу, а поклоняющийся иконе поклоняется лицу, изображённому на ней.
Решения этого собора вызвали возмущения у франкского короля Карла Великого (будущего императора), и в 792 г. он послал папе список из 85 ошибок, которые были допущены на этом соборе. Карл считал одобрение византийской формулы о том, что "Святой Дух исходит от Отца" - главнейшим "грехом", и настаивал на прибавлении слов: " и от Сына" (filioque). Этим был продолжен старый догматический спор между восточной и западной церквами.
Богословские споры о филиокве были частью широких противоречий между Западом и Востоком.

Четвёртый Константинопольский собор — возможное (принятое преимущественно на Западе) название двух Соборов Церкви в IX веке. Первый состоялся в 869—870 и был признан Римскою Церковью как VIII вселенский собор; второй — в 879—880 восстановил общение между Восточной и Западной Церквами — был признан на Востоке. Собор 869 года в православии полагается ничтожным.
Собор 869 года был созван по инициативе императора Василия I и Папы Римского Адриана II в Св. Софии. Собор осудил и низложил Патриарха Фотия и объявил еретическим учение о «трихотомии»: что человек состоит из тела, души и духа, а только из тела и души; провозгласил неподсудность Папы даже вселенскому собору.

додано через 6 хвилин 55 секунд:

А тепер про аріанство:
АРИАНСТВО, одна из древнейших ересей в христианстве, учившая о тварности Иисуса Христа и отвергнутая церковью. Осуждение арианства стало мощным импульсом к формулированию ортодоксального учения о Троице, утверждающего полноту божественности во Христе как Сыне Божьем. Тем самым арианские споры сыграли решающую роль в развитии христианского понятия Бога. Арианство возникло в начале 4 в. и в первое время получало официальную поддержку со стороны правителей Римской империи. Арианские церкви сохранялись у готов и других германских народов еще в 6 и 7 вв.

Древние христиане строго придерживались унаследованной от иудаизма доктрины единобожия. Вместе с тем, они стояли перед необходимостью решить христологическую проблему, т. е. объяснить природу Иисуса Христа, в котором они видели Сына Божия. В евангелиях они обнаруживали тексты, по видимости противоречащие друг другу. Например, Евангелие от Иоанна открывается словами: «В начале было Слово [Logos = Христос], и Слово было у Бога, и Слово было Бог» (Ин 1:1); однако в том же евангелии Иисус говорит о себе: «Отец Мой более Меня» (Ин 14:2. Были ли они двумя богами? И был ли Христос ниже Бога Отца? С течением времени христианские мыслители, в своих попытках прояснить христологические проблемы, стали описывать природу и личность Христа в терминах греческой философии.

В 3 в. многие богословы обращались к этому вопросу. Савеллий учил, что Бог именуется Отцом как Творец, Сыном как Искупитель и Св. Духом как Освятитель, но что все три наименования обозначают лишь три проявления вовне единого неделимого Бога. Ориген утверждал, что Сын есть самостоятельное божественное Лицо, но что Он не вполне равен Отцу. Тертуллиан рассматривал Отца, Сына и Св. Духа как три отдельных Лица, хотя и признавал единство божества. Павел Самосатский, епископ Антиохии, был низложен в 268 за отрицание того, что Христос был предвечным божественным существом, родившимся в мире как человек. Проблема была налицо, однако оставалось неясным, как ее следует разрешить.

Арианские споры начались ок. 320, когда Александр, епископ Александрийский, созвал поместный собор, осудивший учение александрийского пресвитера Ария (256–336). Арий учил, что было время, когда не было Сына. Он утверждал, что только Бог (Отец) безначален, и, следовательно, Христос был тварным человеком и не совечен Богу. После осуждения Арий странствовал по Сирии и Малой Азии, ища поддержки среди влиятельного духовенства. Император Константин I (306–337), сочувствовавший христианству, хотя еще не принявший крещения, надеялся использовать христианство как силу, способную обеспечить идеологическое единство Римской империи. Его встревожили арианские споры, указывавшие на существенные разногласия внутри самой церкви. Летом 325 он созвал церковный собор в Никее, чтобы разрешить эту проблему.

Около 300 епископов, в большинстве своем из восточных областей империи, прибыли на Никейский собор, который считается I Вселенским собором христианской церкви. Ария защищал влиятельный Евсевий Никомидийский, однако собор осудил его как еретика и принял вероопределение (Никейский символ веры), согласно которому Иисус Христос, Сын Божий, есть «Бог от Бога, Свет от Света, Бог истинный от Бога истинного, рожденный, несотворенный, единосущный (homoousios) Отцу». Хотя епископы по-разному толковали греческое слово homoousios, казалось, что конфликту положен конец.

Однако ариане продолжали отстаивать свою позицию и заручились поддержкой многих восточных епископов, полагавших, что никейская формула неадекватно отобразила различие между Богом Отцом и Богом Сыном, открывая пути заблуждениям савеллианского толка. Сам Константин, по-видимому, был больше заинтересован в согласии, чем в ортодоксии. Его сын Констанций II (337–361) активно поддерживал арианство. Тем временем в самой антиникейской партии произошел раскол. Одни ариане считали, что Сын неподобен (anomoios) Отцу, другие – что Он подобен (homoios) Отцу. По всей видимости, большинство греческих богословов придерживались мнения, что Сын подобосущен (homoiousios) Отцу. С другой стороны, никейскую формулу homoousios (единосущный) энергично защищал Афанасий, епископ Александрийский (328–373). Имперские власти пять раз изгоняли Афанасия с его епископской кафедры, однако он продолжал писать книги и памфлеты против ариан. Его позиция получила поддержку в основном у западных богословов. Постепенно стал складываться антиарианский консенсус – отчасти благодаря полемическим сочинениям Афанасия, а также других церковных писателей – греческих (Григорий Назианзин и Григорий Нисский) и латинских (Иларий Пиктавийский и Марий Викторин), отчасти вследствие того, что Констанций II, приверженец формулы homoios (подобен), преследовал как сторонников определения homoousios («единосущников»), так и сторонников определения homoiousios («подобосущников»). Ариане пользовались императорским покровительством и в период правления Валента (364–378), однако в 381 вселенский собор в Константинополе вновь подтвердил христологическую доктрину Никейского собора и, кроме того, принял догмат о полноте божественности Святого Духа.

Соборные вероопределения и богословские сочинения, порожденные антиарианскими спорами, послужили основой тринитарного учения о Божестве (Бог, единый в трех Лицах, равных между собой), принятого в качестве официального вероисповедания Римской империи в 381 и по сей день исповедуемого Римско-католической, восточными православными и многими протестантскими церквами.

Быть может, не меньшее значение, чем собственно христологический спор между арианами и их оппонентами, имел сотериологический аспект этого спора, т. е. его выводы применительно к богословскому учению о спасении. Древние христиане верили, что спасение в конечном счете означает обóжение: достигшие спасения делаются «причастниками Божеского естества» (2 Петр 1:4). Ариане были готовы принять употребление слова «Бог» в отношении Иисуса Христа, но лишь как указание на то, что он был первым тварным существом, подвергшимся обожествлению. Они полагали, что Христос обладал способностью ко греху и что только благодаря совершенному совпадению его свободной воли с волей Отца он, по усыновлению, стал Сыном Божьим. Поэтому они думали, что христиане, подражая совершенству Христа, могут сподобиться такого же божественного усыновления. Противники же ариан считали, что Бог Сын, равный в своей божественности Богу Отцу, воспринял человеческое естество, чтобы искупить мир от греха и смерти, благодаря чему христиане через усыновление могут стать тем же, чем он был предвечно по своей природе. Поэтому в христианской жизни ариане делали акцент на подражании преуспевшему в достижении этой цели человеку-Христу, между тем как христианская ортодоксия подчеркивала необходимость участия благодати, даруемой Христом и через Христа.

Хотя после Константинопольского собора (381) арианство утратило свои позиции в латинском и греческом мире, оно по-прежнему процветало среди германских народов. Арианин Ульфила (Вульфила), возведенный в 341 в сан епископа, отправился в качестве миссионера к готам, жившим в нижнем течении Дуная. Он обратил большое число готов и перевел часть Библии на готский язык. Христианство в его арианской форме через готов стало распространяться и среди других германских народов, таких, как бургунды, вандалы и алеманны, еще до того, как они вторглись в пределы Римской империи. В 5 в. после распада Западной Римской империи, на месте которой возник ряд германских королевств, арианство оставалось официальной религией остготов Италии, вестготов Испании, бургундов юго-восточной Галлии и вандалов Северной Африки. То, что подавляющее большинство подданных этих государств (в прошлом – римских провинций) исповедовало ортодоксальную никейскую веру, затрудняло для арианских королей задачу консолидации этих государств и управления ими. Кроме того, арианство отлучило своих приверженцев от великой традиции христианской латинской учености, по своему характеру – почти всецело ортодоксальной. Потому не готы и другие ариане, но франки и англо-саксы, два германских народа, изначально обращенные в никейское, а не в арианское христианство, заложили основы средневековой европейской цивилизации. В 550-е годы вандалы и остготы, завоеванные Византийской империей, отошли от арианства. Бургунды присоединились к ортодоксии в 517, а вестготы – в 587. Арианство продолжало существовать в среде некоторой части лангобардов в Италии до 7 в.

К началу средневековой эпохи арианство как таковое уже исчезло, однако близкие к нему «субординационистские» учения, ставящие Христа ниже Бога Отца, многократно возникали в истории христианства (в частности, среди социниан в 16 в.).
щодо 12-ого каналу ЛТБ . Все свідчить що підгорецькі події добре кимось сплановані, вміло режисеруються і наступ на УГКЦ триває. На сьогодні наша церква не розкола. Ніхто із мирян та священства ( за винятком одиночних фанатів та підступних ворогів церкви та єдности) не підтримує підгорецький заколот. Але проглядається, що за цим стоять сили набагато потужніші фінансово і політично. ніж офіційна УГКЦ думає ( вголос). Що це за сили покаже час. Але історія з телебаченням, зокрема 12-и каналом свідчить, що ворожі до УГКЦ сили так просто не заспокояться. ЇМ ПОДАВАЙ ЗРЄЛІЩ ТА ПИТВА. ХОча мали б чітко усвідомити - підгорецькі самозванці поза католицькою церквою. Є рішення суду, яке треба виконувати. АЛЕ НЕ ЙМЕТЬСЯ ЇМ , ПОРАЗКА ГІРКА І НЕ ХОЧЕТЬСЯ ПРОСТО ТАК ЗІЙТИ ЗІ СЦЕНИ, ПОТРІБНО ЩЕ НАГАДИТИ. Шкода, що в нас така безсила влада, і в мутній воді комусь хочеться спіймати рибку...
А тепер подумайте, за правильним Святим Соборним вченням людина має представляти що Бог це таки старий чоловік, що сидить на хмарці і керує світом. А Христос це не Аріос (Аріос -написано у деяких найдавніших рукописах), відповідно Ісус це не Йошуа (Йошуа із Вифлеєма - так як це написано у Японському рукописі Герраї).
Отже за встановленим новим Соборним Святим вченням, ідуть звинувачення у сторону аріанства у Християнстві, а також до подібного аріанського вчення у Іудаїзмі, Мусульманстві, Буддизмі, Сикхізмі і Зороастризмі.

А тепер питання до Вас до аудиторії виглядатиме як тести:

Що має собою Сотворитель:
1)Варіант А за правильним Святим Соборним вченням Бог представлений у Святій Трійці як старий чоловік, що сидить на хмарці і керує світом, а Христос це тоже Він, просто став людною, а потім знову повернувся у вихідну позицію. Відповідно існує рай із англеочками на небі і ад із бесами у сезмлі. І Бог стоворив світ саме точно слово у слово так як це написано у Бутті. Існують три види інтелектуального життя: земні люди, ангели і бєси. Душа людини нематеріальна субстанція. Є Святим стадом овець і керовані пастухом.
При необхідності Святої найвищої церкви - владики вселенної можуть і порушити заповіді Моісея, наприклад чинити геноцид іновірців, спалювати єретиків і знищувати всіх тих хто інодумець. Бути згодним із необхідністю церкви у грошах, здійснювану через індульгенцію, вербовку і іншими методами. А священник повинне носити золото і храм весь повинен бути із золота - це тільки підкреслить святість.

2)Варіант Б все ж за Аріанством (6ти світлих релігій) Бог це Дух, який сотворив точно так як про це писав Іоан:
Євангеліє від Іоана: "1. Споконвіку було Слово, а Слово в Творця було, і Творець був Слово. Воно в Творця було споконвіку. Усе через нього повстало і ніщо, що повстало без нього. І життя було в нім, а життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його"
"Спочатку був Дух-Творець і тільки Він і створив все існуюче потужною силою. Творець створив зорі, планети, рослини і тварини із єдиною ціллю: щоб задовольнити його духовну необхідність. Творець шукав компроміс, який виконується через матеріальний світ, і для того щоб мати такий досвід, Він захотів включити невелику частину свого Духа у фізичну реальність, і щоб зробити це, Він відвідав Четверте зусилля - де діє універсальний закон. Це – такий же випадок, що одне сонце обертається навколо іншого, яке ядро для девяти таких сонць, і їх девять планет і так це продовжує із центра всесвіту де Великий вибух був. "
Naacal: “Спочатку було ніщо і все було темнотою і тишиною, Дух – Вищий інтелект Творця вирішив створити світ всесвітів і зкерував у 4-ри вищі сили. Астральна душа засвоює це коли у фізичному тілі, но перевершивши себе – повертається до самого початку. Спочатку не було нічого крім темноти і Духа – який був безкінченно могутнім, щоб створити вибух із багатьма цепними реакціями, щоб створити нальбільш великі і найбільш дрібні. Він уявив собі атоми, коли він уявив себе ним він створив у своєму відображенні, все, що переміщене і перемістить, все, що пожите і поживе, все що нерухоме або здається – кожна єдина річ – матерія. Але все було лише у уяві і все ще була темрява і створив негайно 4-ри сили всесвіту і створив перший величний вибух всього часу – Великий вибух. Дух будучи у своєму центрі – створив це, темнота зникала і всесвіт створив себе по бажанню Духа, який є у центрі всесвіту – як майстер – Творець. Протягом мільярдів років, які для творця вічно нинішє, час – лише умовний, де створився світ атомів, зірок, де планети із своїми супутниками. Де планети охолоджуються і тверда порода сформовується і твердіє, формують океани і континенти, потім на планетах виникає життя – і все це атомне зусилля. Дух відчуває через спеціальні творіння – які ми називаєм людина із душою під 3-м зусиллям Ovoastromic. Людина була створена, і все живе завдяки інтелекту, щоб серце працювало і кров циркулювалась, легені які прочищують кров, нервова система і мозок яки виконує завдання, керовані 5-ма чуттями, спинний мозок який чутливий і керує рефлексами, як 1/10 секунди мозку щоб забрати руку із вогню. У мільярдів особистостей не має ні одного однакового відбитку пальця – кристалічна кров, де відбиток унікальний. І багато є експертів, щоб ствоювати клонів – які насправді є добре сформованими роботами. Щоб повертатись до кристального, як певна вібрація на кров кожної особистості і немає нічого спільного із кровяною групою, тому переливання є поєднання різних вібрацій, хоча не є небезпечним повне переливання, але має певний період вплив на отримувача, і через 1-н місяць вібрація донора зникає, характеристика донорського фізіологічного і потокового тіла чим фізичне тіло.”
А Христос це наш Спаситель посланий нам із небес, Спаситель посланий щоб навчити натовп який нерозвивеється, що таке любов до ближного, мир, самопожертва, і із метою привернення уваги до вчення чинив чудеса духа. Астральне тіло - тонкоматеріальне, а не нематеріальне! Присмерті людина бачить світло свого Ангела Хранителя, Сама людина складається із кількох тіл одні із них такі як ментальне і астральне подорожують увісні. Частина аріанства визнає реінкарнацію чисто людина-людина із повною неможливістю переходу у тваринний світ, однак із етапами і цілями духовного розвітку. У всесвіті існує безліч інтелектуальних форм життя. Люди із аріанським світосприйняттям підтримують астрономічний науковий прогрес і йдуть у ногу із часом, відкидають застрівшу історичну наукову парадигму, однак визнають частково еволюцію тільки тваринного світу. Займаються духовною практикою і езотерикою. Також нелюблять коли їх називаєть стадом овець. Живуть за встановленими заповідями Моісея і непорушують їх.

додано через 57 секунд:

А тепер визначіться кожен, до якої категорії Ви належите А чи Б ?
Підгорецьких заправил характеризує одне ємке слова " Брехня". Все у них поставлено на брехні. Люба критика в їх адрес ними сприймається як критика проти Бога, любу події вони ( як напр. аварію з автомобілем одного єпископа ) вони подають як кару Божу за їх напімнення.
Чванству їх немає меж, брехні теж.
Давайте подумаємо, що таке БРЕХНЯ, і чим закінчиться ця підла епопея їх брехні та фальші

Серед розмаїття гріхів найпоширенішим і найпершим у житті дитини, а потім і дорослої людини, є гріх обману або ж брехні. Лише маленькі хлопчик чи дівчинка досягнуть 3-4-річного віку, як тут же забавкою чи потіхою для них стає перший неправдивий вчинок чи крок. Якось цій темі була присвячена навіть одна з телевізійних передач, де йшлося про те, як вирішують цю проблему за кордоном. Бо це і справді проблема: виховати правдиву дитину. Щоб дитина не боялася сказати правду, наприклад, про розбите нею горнятко чи вкрадені гроші, необхідно не карати дитя жорстоко. Навіть, якщо й карати, але без пояснень – тим більше не буде результату: дитина не розумітиме, що обманювати не слід (вона ще більше обманюватиме). Адже більшість дітей обманює саме тому, щоб уникнути покарань дорослих. А потім їх затягують все тугіше й міцніше тенета брехні.

Так, у процесі розвитку, згодом уже у підлітків, брехня набуває ще більшого поширення. А чому б і ні? Адже, перепрошую, бреше телевізор, брешуть можновладці, навіть – керівники держав! Світ і досі пам’ятає гучний скандал колишнього Президента США із славнозвісною Монікою чи, скажімо, перед розвалом СРСР про „хворобу” Горбачова, а тим часом – готувався переворот... Проте найгірше, коли брехня торкається святого почуття любові. Скільки обманутих сердець, скільки вбитих у лонах матерів дітей, скільки самогубств! Цим дуже люблять користатися чоловіки. Сказавши слово „люблю” без любові, вони навіть не підозрюють, якого лиха принесе таке неправдиве свідчення. Та й жінки не відстають у лицемірстві. Не одна чарівна блондинка, шатенка чи брюнетка сказала про любов фальшиві слова, виходячи заміж з метою розкішного життя та багатого спадку. А ті, котрі вийшли заміж за іноземців? Що чекає на їхні серця? А ті, що виїхали на заробітки, знайшли там інших чоловіків для співжиття. Вдома процвітає алкоголізм серед законних чоловіків, про подружню вірність яким присягали на Біблії... Але і це ще не все!

Гріх брехні не знає межі. Він торкнувся і милостині. Часто даючи милостиню, ми стаємо жертвою обману. Газети минулих років писали про страшний гріх одного здорового чоловіка – він зігнув ноги і сів у ящик, аби люди думали, що він безногий, і просив милостині. Люди щиро вірили, що допомагають каліці, а насправді – віддали дещицю зароблених грошей брехуну. Відомий також випадок, коли безсовісна мати-алкоголічка нагодувала дитину транквілізаторами (таблетками, що пригнічують і розслабляють нервову систему), посадила в інвалідну коляску і примушувала просити милостині. Причому, в спеку! Цю нещасну дитину обсіли мухи, а бідна дівчина не могла від надмірної дози ліків навіть поворухнутись, аби відігнати мух. Ось до чого доводить брехня!

Проте, і тут кінця не видно! Брехня добралась до святинь. Усі ми пам’ятаємо повідомлення в обласній пресі, як кілька років тому у різних селах Прикарпаття з’являвся „монах”, який нібито збирав гроші на будівництво... церкви. Одягнений у монаший стрій, лагідний лицедій (життя, мабуть, – найбільше із театрів) таки видурив значну суму у довірливих людей.

Перелік різного роду проявів брехні можна продовжити. Я вже не кажу про неправдиві свідчення у судах, хоча одна із Божих заповідей застерігає: „Не свідчи ложно”... А все починається з малесенького дитячого обману. Що тут казати?

Дивимося на депутатів різних рівнів, які нам брехливо обіцяють, і кортить збрехати самому. Але ж ми не діти, що наслідуємо поганий приклад. На жаль, складається враження, що цілий світ грається в піжмурки і обманює... Бога! Навіщо? Аби стягнути на себе ще більшу кару? Чи щоби опорочити святині? Я ж бо наголошувала на початку, що брехня не має меж. Найгірше, що дияволу цього лише й треба!

Звісно, в дитинстві усі люблять вигадки. Вигадками є казки. Письменник і поет також можуть вигадати той чи інший твір – це не суперечить ні загальнолюдським законам, ні законам творчості. До того ж, якщо в казках і творах перемагає добро – такий письменник служить добру. Але коли ллють бруд і вигадують різні факти на письменників, що покинули цей світ, тут уже може бути помста з неба за обман. Одна „літературна дама“ колись очорнила славну поетесу Лесю Українку, написавши в своїй книзі, що та начебто була в непристойних стосунках з Ольгою Кобилянською. Мені надіслали цю книгу з Києва, я не сміла цей бруд дочитувати, тому викинула. Авторка пасквілю загинула через рік в автокатастрофі у віці Лесі Українки. Причому, згадана книга „літературної дами” – це була її докторська дисертація. Ось так брехнею здобувають і наукові звання та посади професорів.

Тож запрошую читачів до розмови. Можливо, хтось підкаже, як боротися з брехнею. Розумію, з різних причин можна й не називати своїх прізвищ. Досвід людей, що прожили свій вік і живуть правдою, вважаю, дуже знадобиться молоді. Чи не так? Недарма кажуть, що ліпше гірка правда, аніж солодка брехня. Щоправда, не кожен хоче в наш час жити правдою. Тому й приказка існує, що неправдою увесь світ обійдеш, та назад не вернешся. Або „обманеш ти, обмануть тебе”, „брехач один раз їсть калач”. Скільки мудрості було в нашого народу. Насамкінець, брехня – сестра зради. Поміркуймо! Вони всі разом ходять: брехня, зрада, наклепи, підступи. Та не кажімо, що всі брешуть: мусить же хтось говорити правду! Якщо ні, то правда сама заговорить."
Та чи задумаються над цим підгорецькі " гуру" та їх замовники, їх поплічники, сумніваюся, але у Бога все можливо...
Можливо трохи і забагато тексту, але для вдумливих форумчан, які хочуть подумати про вічне, яким набридла підгорецька нахабна ЛОЖЬ, що тільки вони істинні. тільки вони захищають моральні устої, а інші, довкола них СЛУЖАТЬ СВІТОВІ раджу почитати настанови, як можна жити в правді і в наші дні.
Вибачаюсь наперед, що тексту багато. але охочі можуть вдумливо почитати, він вартує того...
Як зростати духовно. Настанови на кожен день тижня Духовне читання

Написав Преподобний Авва Дорофей

Багато віруючих християн відчувають потребу в духовному керівництві, яке в наш важкий час не завжди легко знайти. Але щоб не заблудитися в своїх пошуках і замість істинного духовного проводу не знайти спокусливого мудрування, необхідно керуватися святоотцівськими писаннями. "Хто тепер не читає книг святих отців, - писав ще в XIX столітті святитель Ігнатій Брянчанінов, - спастися не може".

Ця книжечка складена для користі віруючих людей, які шукають спасіння. Вона є коротким конспектом повчань преподобного Авви Доротея, яку Оптинські Старці називали "азбукою монашества". Надіємося, що вона буде корисна не тільки монахам і тим, хто бажає стати на монаший шлях, але і всім, хто хоче благочестиво жити і бажає зростати духовно.

Настанови преподобного авви Доротея розділені на сім повчань, кожне з яких відповідає певному дню тижня. Повчання ж складається з тридцяти трьох стихів, за числом років земного життя Господа нашого Ісуса Христа.

Будемо ж читати ці короткі настанови, щоб не виявитися нам винними в неосвіченості та недбальстві про своє спасіння на Страшному Суді.

Хай спасе нас всіх Христос Господь молитвами преподобного авви Доротея, Йому ж слава з Отцем і Святим Духом на віки віків. Амінь.

Повчання перше /понеділок/

1. Від незначних /гріхів/, від того, що говоримо: чи важливе це або інше, утворюється в душі злий навик, і людина починає бути недбалою у великому.

2. Бо від того, що людина не турбується про свої гріхи і не оплакує свого мерця (свій гріховний стан), не може вона мати успіх ні в чому доброму, але завжди звертає увагу на діла ближнього.

3. Ніщо так не оголює людини і не приводить до залишеності /Богом/, як злослів’я або осуд, або докоряння ближньому.

4. Докоряти - означає сказати про когось: такий-от збрехав або розгнівався, або впав у блуд, або зробив щось подібне. /Злослів’я/.

5. Осуджувати - означає сказати: такий-от брехун, гнівливий, блудник. /Приниження/.

6. Фарисей не за те був осуджений, що сказав: я не такий, як інші люди; але за те, що він повернувся до митаря і сказав: або як цей митар.

7. Приниження є тоді, коли людина не тільки осуджує /іншого/, але і зневажає його, тобто погорджує ближнім і відвертається від нього як від якоїсь мерзоти. Це гірше від осуду і набагато згубніше.

8. Ти гніваєшся і не соромишся, що гніваєшся і ображаєш брата свого? Хіба ти не знаєш, що він є Христос і ти ображаєш Христа?
9. Авва Аммон покрив брата, який приховав в келії жінку.

10. Як рибалки, коли закинуть вудку в море, і, спіймавши велику рибу, відчувають, що вона рветься і б’ється, то не зразу сильно тягнуть її, бо в іншому випадку розірветься жилка і вони зовсім втратять рибу, але пускають вудку вільно і послаблюють її йти, як хоче; коли ж побачать, що риба втомилася і перестала битися, тоді помалу притягують її.

11. Так і святі довготерпінням і любов’ю притягують брата, а не відвертаються від нього і не цураються його.

12. Буває, що брат грішить через простоту, але має одну добру справу, яка угодна Богу більше від усього життя.

13. Бачачи, що брат його згрішив, /преподобний/, зідхнувши, сказав: "Горе мені; як він згрішив цього дня, так згрішу і я завтра".

14. При цьому він не задовільнявся цим, але себе повергнувши під ноги його, сказав: і він зрештою покається у грісі своєму, а я не покаюсь як слід, не досягну покаяння, не в силах буду покаятися.

15. Нехай ми немічні і не можемо трудитися, але невже ми не можемо смиритися?

16. /Існують/ дві гордості та два смирення.

17. Перша гордість є та, коли хтось докоряє братові, коли осуджує і зневажає його, як такого, хто нічого не значить, а себе вважає вищим від нього.

18. Такий, якщо не опам’ятається швидко і не постарається виправитися, то потроху приходить і до другої гордості, так що загордіє і проти Самого Бога, і подвиги, і чесноти свої приписує собі, а не Богові.

19. Перше смирення: вважати себе нижчим від усіх.

20. Друге смирення: приписувати Богові свої подвиги.

21. Мирська гордість: /коли хтось думає про себе/, що він багатше, красивіше, краще одягається, наш монастир кращий від інших, братії більше, в мене гарний голос, слух, я старанно працюю.

22. Монаша гордість: /коли хтось звершує/ чування, піст, та інші чесноти смирення для слави.

23. Вживання їжі залежить від звички.

24. Хоча /всі/ бачать, що він їсть, п’є, спить, як і інші люди, але такий угодний Богові за чесноти, які має.

25. А хто не прислухається до себе і не охороняє себе, той легко ухиляється від цього шляху або направо або наліво, тобто в надмір або недостачу, і творить в собі недугу, яка є злом.

26. Ось це царський шлях, яким ішли всі святі.

27. Куди б не пішов той, хто докоряє собі, яка б не трапилася йому неприємність або безчестя або інша яка скорбота, він вже наперед уважає себе достойним всякої скорботи і ніколи не бентежиться.

28. Якщо хтось зі страхом Божим розгляне самого себе і строго випробує своє сумління, то він неодмінно визнає себе винним.

29. Якщо ми у всьому, що з нами стається, вважаємо винними самих себе, а не інших, то це приносить нам багато добра і дає великий спокій та успіх.

30. Христос знає більше від мене, чи повинен я отримати /бажане/, і Він буде мені замість цієї речі або замість цієї їжі.

31. Якщо станеться з нами щось добре, то це діло Божого Промислу, а якщо погане, то це за гріхи наші.

32. Кожен занедбує і не зберігає жодної заповіді, а від ближнього вимагає виконання заповідей.

33. Великий подвиг людини полягає в тому, щоб вона перед лицем Божим покладала всі прогрішення свої на себе і очікувала б спокус до останнього подиху.

Повчання друге /вівторок/

1. Хто переборов гнів, той переборов демонів, а хто перемагається цією пристрастю, той дуже далекий від монашого життя.

2. Одне злопам’ятність, інше гнів, ще інше дратівливість і ще інше зніяковілість.

3. Збентеження ж є тим самим рухом і збуренням помислів, яке піднімає і дратує серце.

4. Роздратування ж є мстиве повстання на того, хто засмутив, яке перетворюється в зухвалість.

5. Злоба, що живиться помислами, роздратовує серце, а яка вбивається молитвою і надією, сокрушає його (Преп. Марко подвижник).

6. Дратівливість є жаром крові біля серця (Св. Василій Великий).

7. Завжди відсікайте пристрасті, поки вони ще молоді, перш, ніж вони закоріняться і укріпляться в вас та стануть пригнічувати вас, бо тоді доведеться багато постраждати від них; тому що одна справа вирвати малу билинку, а інша викорінювати велике дерево.

8. Кожен повинен радіти заспокоєнню брата свого і все зробити, щоб ушанувати його.

9. Боже, поможи братові моєму і мені за молитвами його. Таким чином людина і молиться за брата свого, а це є знаком співчуття й любові; і смиряється, просячи собі допомоги за молитвами його.

10. Той, хто молиться за ворога буде не злопам’ятним.

11. У всякій справі можна придбати навик і до доброго, і до злого.

12. Три види брехні: один бреше думкою, другий бреше словом, а третій бреше самим життям своїм.

13. Брехати думкою - означає підозрівати, припускати, помічати щось за ближніми. А від цього походять цікавість, злослів’я, підслуховування, ворожнеча і осуд.

14. Говорити: я вірю своїм здогадам для виправлення себе, і з цієї метою підслуховувати і вивідувати, є самооправданням, що навіюється дияволом, який бажає чинити нам підступи.

15. Ніколи не вір своїм здогадам, бо криве правило і пряме робить кривим. Думки людські неправдиві та шкодять тому, хто покладається на них (Преп. авва Йоан).

16. І так з тих пір, коли помисел говорив мені про сонце, що це сонце, або про пітьму, що це пітьма, я не вірив йому, бо нема нічого важчого, ніж вірити своїм думкам.

17. Якщо ж через гріховність нашу засіваються в нас лукаві помисли, то зразу ж треба повертати їх на добрі, і вони не пошкодять нам.

18. Словом людина бреше або для того, щоб не докорити собі та не смиритися, або для того, щоб виконати бажання своє, або заради придбання, і не перестає робити виверти та хитрощі в словах до тих пір, поки не виконає бажання свого.

19. Хто хоче через необхідність змінити слово, то він повинен робити це не часто, але хіба що у винятковому випадку, один раз на багато років, коли бачить велику необхідність, і це нехай робить зі страхом та трепетом, показуючи Богові і бажання своє, і необхідність, і тоді він буде прощений, але шкоду він все-таки зазнає.

20. Життям бреше той, хто, будучи блудником, прикидається стриманим; або, будучи корисливим, говорить про милостині та хвалить милосердя; або, будучи гордовитим, дивується смиренномудрістю.

21. Осуджувати себе є ділом смирення, а щадити ближнього є ділом милосердя. Жодна злоба, жодна єресь, ані сам диявол не може нікого спокусити /інакше/, як тільки під видом чесноти. Апостол каже, що сам диявол вдає з себе ангела світла. Нічого, отже, надзвичайного в тому, коли і його слуги вдають із себе слуг праведності.(2 Кор. 11, 14-15).

22. Якщо хтось спочатку примушує себе, то продовжуючи подвизатися, він помалу починає мати успіх і потім спокійно звершує чесноти; бо Бог, бачачи що він примушує себе, подає йому допомогу.

23. "Дай кров і прийми Дух", значить: подвизайся, і отримаєш навик в чесноті.

24. Ходіть шляхом царським і рахуйте ниви /версти/ (Преп. авва Веніамин).

25. Правий серцем той, хто не ухиляється ні у надмір, ні в недостачу, але скеровується тільки до середини чесноти (Св. Василій Великий).

26. Мужність знаходиться між страхом і наглістю; смиренномудрість поміж гордістю і догоджанням людям; благоговіння посередині між соромом і безсоромністю.

27. Кожен нехай розглядає свій стан, щоб знати, де він знаходиться.

28. Три устрої душі в людині: вона або діє за пристрастю, або чинить спротив їй, або викорінює її.

29. Діє за пристрастю той, хто виконує її.

30. Чинить спротив їй той, хто і не діє за нею, і не відсікає її, але, любомудрствуючи, ніби обминає пристрасть, все ж таки має її в собі.

31. А викорінює пристрасть той, хто подвизається і робить протилежне пристрасті.

32. Кожен, хто молиться Богові: "Господи, дай мені смирення", повинен знати, що просить Бога, щоб він послав йому когось, хто зневажить його.

33. Дехто не тільки радіє, коли його зневажають, і вважає винним самого себе, але й шкодує через зніяковілість того, хто зневажив його. Бог хай влаштує нас в такий устрій.

Повчання третє /середа/

1. Вникайте розумом вашим, браття, у властивість речей, і бережіться, щоб не бути недбалими, бо й мале недбальство піддає нас великим небезпекам.

2. Хто втратить золото або срібло, то він замість нього може знайти інше; якщо ж втратить час, живучи в недбальстві та лінощах, то не зможе знайти іншого на заміну втраченого.

3. /Братові твоєму скажи/: "Добре, Володарю, Бог хай пом’яне любов твою і хай нагородить тебе; ти наказав, я прийду, Володарю".

4. Якщо хтось захоплюється пристрастю, той буде рабом пристрасті.

5. Орел, якщо весь буде поза сіткою, але заплутається в ній одним кігтем, то через цю дрібницю пропадає вся сила його; так і душа: якщо хоча б одну пристрасть перетворить собі в навик, то ворог, коли захоче, переможе її.

6. /Коли я був хворий, то/ просили, щоб сказав /їм/ причину хвороби, маючи двояку мету: щоб трохи потішити мене і відволікти думки мої від хвороби та щоб дати можливість побесідувати з ними трохи про корисне.

7. Приємна розмова про скорботи після того, як минуть скорботи.

8. Із всього, що творить Бог, нема нічого такого, що би не було добрим, але все, що створив: воно було дуже добре. (Бут. 1,31).

9. Нікому не слід журитися тим, що трапляється, але у всьому покладатися на Промисел Божий, і заспокоюватися.

10. Хто не очистився ще від пристрастей і молиться Богу, щоб швидше вмерти, той подібний до людини, яка просить теслю швидше порубати одр хворого.

11. /Душа/ коли вийде з тіла, залишається наодинці з пристрастями своїми, і тому завжди мучиться ними; зайнята ними, вона обпалюється їх заколотом і терзається ними так, що вона навіть не може згадати про Бога; бо сама пам’ять про Бога втішає душу: згадав Бога і звеселився (Пс. 76,4).

12. Все це /земне/ в той час, коли душа виходить з тіла, гине /для неї/, та із всього цього вона тоді ні про що не згадує і не турбується.

13. А що вона /душа/ зробила стосовно чесноти або пристрасті, все це пам’ятає, і ніщо із цього для неї не гине.

14. Тому й відкидаю насолоди, щоб відсікти причини дратівливості (Преп. авва Євагрій).

15. Кожна пристрасть народжується від цих трьох: від славолюбства, сріблолюбства та сластолюбства.

16. Отож, слід не тільки відсікти пристрасті, але й причини їх, потім добре удобрити звичаї свої покаянням та плачем, і тоді вже починати сіяти добре насіння, яким є добрі діла.

17. Кожен, хто бажає спастися, повинен не тільки не робити зла, але зобов’язаний робити добро, як сказано в Священному Писанні: відхилися від зла і твори добро (Пс. 33,15).

18. Якщо хтось звик ображати, то він повинен не тільки не ображати, але й чинити правду; якщо він був блудник, то він повинен не тільки не віддаватися блуду, але і бути стриманим; якщо був гнівливим, повинен не тільки не гніватися, але і придбати лагідність; якщо хтось гордився, то він повинен не тільки не гордитися, але й смирятися.

19. Роблячи хоча б мале добро, не робити його з марнославством або через догоджання людям, або з якоїсь людської спонуки, щоб це мале не погубило всього, що він зробив.

20. Той, хто істинно бажає спастися, не повинен бути безтурботним до останнього подиху.

21. Поступ монаха виявляється у спокусах (Преп. авва Пімен).

22. Все, що робить з нами Бог, робить Він для нашої користі, люблячи та милуючи нас. І ми повинні за все дякувати (Пор.: Еф. 5,20; 1 Сол. 5,1.

23. Якщо хтось має друга і впевнений, що він любить його, то, коли й потерпить від нього щось, навіть і важке, думає, що той зробив це люблячи та ніколи не повірить про свого друга, що він хотів йому пошкодити: тим більше [так] повинні ми думати про Бога, Який сотворив нас.

24. Вірний Бог, бо не допустить нам спокуси понад можливість (Пор.: 1 Кор. 10,13).

25. Спокуси приносять велику користь тому, хто переносить їх без збентеження; бентежитися /в той час/, коли тривожить нас пристрасть, є діло нерозуміння й гордості, і стається від того, що ми не знаємо свого душевного устрою і уникаємо труду, як сказали Отці.

26. Ти утворив її /пристрасть/, маєш її і бентежишся. Прийняв завдатки її і говориш: чому вона тривожить мене?

27. Краще терпи, подвизайся і моли Бога, бо неможливо, щоб той, хто сповняє пристрасті, не мав від них скорбот.

28. Якщо він упокориться перед Богом, понесе тягар скорботи та спокуси із вдячністю і трохи побореться, то допомога Божа звільнить його.

29. /Так праведник дякує Богові/, вважаючи що він повинен був потерпіти це.

30. Коли пристрасті стануть явними для того, хто подвизається, тоді вони викореняться ним.

31. Ти впав? Устань. Знову впав - знову встань.

32. Міцність тих, хто бажає стяжати чесноту, полягає в тому, щоб не бути слабкодухими, якщо впадуть, і не приходити у відчай, але знову боротися.

33. Скорботи притягують до душі милість Божу. Недбальство, безтурботність та спокій розслабляють і розсіюють її, спокуси ж, навпаки, скріплюють і з’єднують з Богом. Господи, в скорботі я згадав Тебе (Пор.: Йона. 2,3).

Повчання четверте /четвер/

1. Велику біду терпить взимку той, хто не має дому. Я хочу, щоб людина щодня мала придбання від різних чеснот (Преп. авва Йоан).

2. Спочатку має бути покладена основа, тобто віра. Потім послух, довготерпіння, стриманість; далі – співчуття і відсікання волі під покровом лагідності. З двох сторін - терпеливість та мужність. А дах - це любов. Вапно - смирення, зв’язками є міркування.

3. Хто не має мужності в душі, той не буде мати й терпіння, а у кого немає терпіння, той зовсім нічого не може здійснити. Вашим стражданням ви спасете душі свої. (Лк. 21,19).

4. Як корабель не можна побудувати без цвяхів, так і спастися не можна без смиренномудрості.

5. Хтось розумно мовчить, думає, що він не достойний говорити, як сказали Отці, і це є розумне мовчання.

6. Хто розумно не вважає себе кращим від інших, той думає, що він ніщо, і що він недостойний бути в числі людей, як говорив про себе й авва Мойсей: "Чорношкірий! Ти не людина, навіщо ж ти з’являєшся між людьми?"

7. Хот розумно служить /хворому/ служить для того, щоб придбати милостиве серце, щоб придбати почуття співчуття, бо хто має таку ціль, той, що б не сталося з ним – чи скорбота ззовні, чи сам хворий провиниться проти нього - він без збентеження переносить все це, дивлячись на свою ціль і знаючи, що більше хворий допомагає йому, ніж він хворому.

8. Хто розумно служить хворим, той звільняється і від пристрастей, і від боротьби.

9. Хто розумно постить, той не думає, що він здійснює чесноту, і не хоче, щоб його хвалили як посника, але думає, що через стримання придбає ціломудріє, а за посередництвом цього прийде до смирення, як говорять Отці: шляхом до смирення є труди тілесні, які здійснюються розумно.

10. Кожну чесноту людина повинна здійснювати так розумно, щоб засвоїти її собі та перетворити в навик, і така людина виявляється, як ми сказали, митецьким художником, архітектором, що може міцним будувати свій дім.

11. Не слід людині говорити, що чесноти великі, і вона не може осягнути їх, бо хто так говорить, той не уповає на допомогу Божу або лінується посвятить себе чомусь доброму. Ми повинні не тільки просити, але й шукати, і діяти.

12. Бог не хоче, щоб ми, оскільки є Його воля на руйнування міста, самі підклали вогонь і підпалили його або щоб ми взяли сокири і стали руйнувати його. Бог не хоче, щоб ми засмучували його /хворого/ або сказали: так як є воля Божа на те, щоб він був хворим, то не будемо жаліти його.

13. Він навпаки бажає бачити нас настільки благими, щоб ми не хотіли того, що Він робить попустительно.

14. Воля Божа блага: все що робиться за заповіддю - любити один одного, бути співчутливими, творити милостиню і тому подібне.

15. Воля Божа благоугодна: коли хтось робить милостиню, не з якоїсь спонуки людської, але заради самого добра, тільки із співчуття.

16. Воля Божа досконала: коли хтось творить милостиню не зі скупістю, не ліниво, не з примусу, але всією силою та бажанням, подаючи так, ніби прийняв сам, і так чинячи добро, ніби сам приймає благодіяння. Вона /милостиня/ настільки велика, що може прощати й гріхи.

17. Бог не відкидає нікого, але кожному подає те, чого він бажає, якщо тільки це не шкодить душі його.

18. Ніхто не може сказати: я бідний і мені нема з чого подавати милостиню... Маєш силу і можеш служінням зробити милість немічному брату. Не можеш і цього? - Можеш словом потішити брата свого. Чи не бачиш, що слово - над добрий дарунок? (Сир. 18,17).

19. Можеш, коли образиться на тебе брат твій, зробити йому милість та потерпіти йому в час його служіння, бачачи його спокушеним від спільного ворога. Можеш також, коли згрішить перед тобою брат твій, помилувати його і простити йому гріх його. Милість, вчинена душі, більша від вчиненої тілу.

20. Безмірність в їжі народжує для людини всяке зло.

21. Не давати очам свободи, ні на кого не дивитися безсоромно та без страху.

22. Отці кажуть, що в духовному житті перебувати в келії є половина і відвідувати старців також половина.

23. Кожен, хто робить що-небудь, повинен неодмінно мати ціль і знати, для чого він це робить, яку ж ціль повинні мати ми /на увазі/, коли відвідуємо один одного:

по-перше: з любові;

по-друге: щоб почути слово Боже;

по-третє: побачити свій душевний устрій.

24. Авва Антоній, коли приходив до когось, то помічав тільки те, що мав кожен доброго, запозичав це від нього та засвоював собі. Від одного запозичив лагідність, від другого смирення, від іншого безмовність, і таким чином суміщав в собі чесноти кожного з них.

25. Кожен отримує шкоду й користь від свого душевного устрою. Той, хто чинить правду, помилуваний буде (Пор.: Прип. 12,13). Якщо людина не буде помічати пороків ближнього, то з допомогою Божою народжується в ній доброта.

26. Якщо можеш, будь їм прикладом і в тілесних трудах; якщо ж ти немічний, то в доброму устрої душевному і в перелічених Апостолом плодах Духа: в любові, радості, мирі, довготерпінні, доброті, милосерді, вірі, лагідності, і стриманості від всіх пристрастей (Пор.: 1 Гал. 5,22-23).

27. Не наказуй владно, але зі смиренням, ніби радячи брату, бо таке слово добре сприймається і сильніше переконує та заспокоює ближнього.

28. Згадай, що й ти перемагаєшся пристрастю гніву і, судячи за своєю власною неміччю, май співчуття до брата свого.

29. Якщо ти, роблячи догану іншому, захоплюєшся гнівом, то виконаєш лише свою власну пристрасть.

30. Насамперед слід турбуватися про мирний устрій так, щоб навіть під справедливими приводами або заради заповіді аж ніяк не бентежити серця в тій певності, що ми всі заповіді стараємося виконувати саме заради любові і чистоти сердечної. Наставляючи таким чином брата, почуєш і ти ці слова: як говоритимеш гідно, щиро, станеш моїми устами (Єр. 15,19).

31. Не бажай, щоб робилося так, як ти хочеш, але бажай, щоби було так, як буде, і таким чином будеш мирний з усіма.

32. Той, хто ненавидить безчестя, ненавидить смирення, і хто уникає тих, що ображають його, той утікає від лагідності.

33. Перш, ніж скажемо або зробимо щось, випробуємо, чи згідно це з волею Божою; і тоді, помолившись, скажемо або зробимо це й покладемо неміч нашу перед Богом, і доброта Його допоможе нам у всьому.

Повчання п’яте /п’ятниця/

1. Старайся з усього витягати собі повчання. Не бажай марнославно виказувати себе ні в слові, ні в ділі. Придбай помірність в їжі та словах твоїх, навіть у малому.

2. Хто буває поборюваним яким-небудь пристрасним помислом або журиться через нього і не сповідує його, той сам укріпляє його проти себе. Якщо ж стане боротися та чинити спротив помислу своєму і зробить протилежне йому, то пристрасть послаблюється і не має сил бороти його та приносити йому печаль. Людина повинна завжди молитися Богові й просити Його про допомогу.

3. Хто не зневажить всіх речей, слави та тілесного спокою, а разом з тим і самооправдання, той не може ні відсікти своїх побажань, ні визволитися від гніву і скорботи, ні заспокоїти ближнього.

4. Не вимагай любові від ближнього, бо той, хто потребує її, бентежиться, якщо її не зустріне, але краще ти сам покажи любов до ближнього, і заспокоїшся.

5. Хто зробить справу, угодну Богові, тому неодмінно трапиться спокуса. Те, що робиш заради Бога, не може бути твердим, якщо не буде випробувано спокусою.

6. Не нехтувати дару ближнього є діло смиренномудрості, і слід приймати його із вдячністю хоча б воно було малим та незначним.

7. Якщо мені зустрінеться якась справа, то мені приємніше вчинити за порадою ближнього, хоч би довелося зіпсувати цю справу за його порадою, ніж добре виконати справу, послідувавши за своєю волею. /Праведник/ не хоче, щоб справи виконувалися так, як він бажає, але як буде.

8. Не роби зла навіть і жартома. Не слід бажати визволитися від пристрасті для того, щоб уникнути скорботи, що походить від неї, але через досконалу ненависть до неї, як сказано: я їх страшною ненавистю ненавиджу, вони моїми ворогами стали. (Пс. 138, 22).

9. Неможливо комусь розгніватися на ближнього, якщо серце його спершу не вознесеться над ним. Дратівливість є жаром крові біля серця (Св. Василій Великий). Ознакою того, що хтось добровільно чинить пристрасть, служить його збентеження в той час, коли його звинувачують або виправляють в ній.

10. Жертва жива, свята і угодна Богу - це не виконувати більше волі плоті та помислів, але поступати за духом.

11. Всепалення словесне - це цілком Богу себе посвятити. Душа складається з трьох частин: пожадливої, дратівливої і розумної (Св. Григорій Ниський).

12. Нічого не слід любити більше від Бога і з усього бажаного нічому не віддавати перевагу над стремлінням до Бога. Розумна душа тоді діє за природою, коли пожадлива частина її бажає чесноти, дратівлива подвизається у ній, а розумна віддається спогляданню сотвореного (Преп. авва Євагрій).

13. Одне - ми самі, інше - наше, ще інше – те, що в нас. Ми - це розум, душа. Наше - це тіло, а у нас – майно та інші речі. Бо збереженням заповідей святі наближаються до Бога.

14. Хоч би хтось і не був увінчаний, але він повинен старатися бути недалеко від увінчаних (Св. Климент Олександрійський).

15. Насамперед моли Бога дати тобі увагу й розум, щоб ти міг знати, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале (Рим. 12, 2), а також і силу бути готовим до всякого доброго діла.

16. Отож, коли повстануть на тебе противні помисли і почнуть притісняти тебе, ти повинен взивати до Бога: "Господи! Як Ти хочеш і як Ти знаєш, влаштуй цю справу".

17. Авва Пімен сказав, що вираз, що велить не турбуватися завтрашнім днем (Пор.: Мт. 6, 34), стосується людини, яка перебуває у спокусі. Чоловіколюбний і милосердий Бог, Який заборонив вітру і морю, і Який сотворив тишу велику (Мт. 8, 26), хай заборонить і твоїй спокусі, сину мій, і хай дасть тобі широту серця, щоб ти міг розуміти підступи ворожі.

18. Вся, що з тобою трапиться, прийми за благо (Пор.: Сир. 2,3). Примусь серце твоє вірити, що неодмінно сам ти подав привід до спокуси.

19. Як за тілами слідують тіні, так і за виконанням заповідей - спокуси (Преп. авва Антоній Великий).

20. Отож, покинь, сину мій, людські помисли та май надію на Бога, яка робить набагато більше від того, що ми припускаємо, і заспокоїть тебе надія на Бога. Хто ненавидить тих, що ображають його, той ненавидить лагідність, і хто втікає від тих, що ображають його, той втікає від спокою у Христі.

21. Не самі /перші християни/ роздавали /майно своє/, але через Апостолів; самі ж ставали вільними від турбот, маєтків та марнославства. Ти повинен бути вдячним тому, хто понесе твій тягар; щоб тільки сіяч зла не посіяв в тобі тієї думки, що той, хто прийняв твоє майно, повинен бути тобі вдячним. Бог хай влаштує для тебе корисне для спасіння душі.

22. Бажаючи заради Бога бути вільним від всього, залиш всі турботи. Бережи очі свої та не харчуйся досита. Без труду і сокрушення сердечного ніхто не може визволитися від пристрастей і догодити Богу.

23. Коли людина спокушається своєю похіттю можна довідатися з того, що вона не дбає про себе і дозволяє серцю своєму розмірковувати про зроблене нею раніше.

24. Твереза й розсудлива людина, що бажає спастися, коли бачить, від чого терпить шкоду, ретельно береже себе від злих спогадів, не захоплюється пристрасними думками, віддаляється від зустрічі та бесіди з тими, до яких відчуває потяг, та від усякого приводу до гріха, боячись, щоб самій не запалити в собі вогню.

25. Якщо є потреба до неї /особи, що притягує тебе/ у справі, то краще залишити справу, щоб не загинула душа.

26. Зневажай пристрасті, щоб вони не зневажили тебе й насилу не зробили тобі зла. Не суди, не зневажай і не спокушай нікого. Не приписуй нікому того, чого не знаєш про ньому достовірно, бо це загибель душевна. До себе прислухайся і очікуй смерті, що наближається.

27. Побажай бути прославленим зі святими в невимовній славі, а не бути з засоромленими демонами в невимовних муках. Плач обмиває кожного від гріхів; але людина досягає плачу трудом, за посередництвом глибокого повчання в Писанні, терпіння, роздумів про Страшний Суд і сором вічний. Навчи себе не поводитися з іншими вільно, і ти спасешся.

28. Не показуй скарбів твоїх вавилонянам. Біси бачачи це /відповідь, написану тобі/, роздратуються на тебе і будуть тебе бороти марнославством, а простих слухачів спокушати, і ти понесеш осуд і за одне, і за друге. Все, що б не робив доброго, старайся приховувати.

29. Якщо ж брат цей через невідання сам заговорить з тобою або знову сяде біля тебе, то майстерно ухилися від нього, втім, не зразу, але благопристойно. Не будь дитям розумом, але злобою будь немовлям (Пор.: 1 Кор. 14, 20), розумом ж, брате, будь досконалий. Чувай над собою, як тобі зустріти Бога.

30. Подвизайся проти помислів, щоб не впасти в недбальство і марнославство, не робити нічого за своєю волею та не приймати помислів та самооправдання, що виникають в тобі. Придбай твердість, і вона віддалить від тебе свободу в поводженні з ближніми, причину всіх зол в людині.

31. Залиш /всі зовнішні/ клопоти, і тоді будеш вільно служити Богу. Стань мертвим для всякої людини, ось в цьому й полягає мандрівництво. Вважай себе за ніщо, і думка твоя не буде бентежитися. Не думай, що ти зробив щось добре, і нагорода твоя збережеться цілою.

32. Не всі, хто живуть в монастирях, - монахи, але той монах, хто виконує діло монаше. Докоряй собі у всьому і поклади неміч твою перед Богом.

33. Якщо хочеш позбутися сороміцьких пристрастей, не поводься ні з ким вільно, особливо ж з тими, до кого серце твоє схиляється за похіттю пристрасті; через це звільнишся від марнославства; бо до марнославства примішується догоджання людям, до догоджання людям - вільна поведінка, а вільна поведінка є матір’ю всіх пристрастей.

Повчання шосте /субота/

1. Якщо доведеться тобі робити щось і прикличеш Бога та молитви святих, але все ще сумніваєшся, зроби це діло: воно згідне з волею Божою, бо ти на початку його прикликав Бога. Нічого немає швидшого від розуму, піднеси його до Бога, і Він подасть тобі, що відповідати без збентеження.

2. Без болю сердечного ніхто не отримує дару розпізнавати помисли. Коли бачиш, що випадає нагода висловити своє знання, мовчи.

3. Сердечний труд твій повинен полягати в тому, щоб безнастанно молитися до Бога, щоб не допустив Він тобі заблукати або послідувати за власним бажанням, через це осягнеш ти розважливість.

4. Потрудіться сердечним болем придбати теплоту й молитву, і Бог дасть тобі мати їх завжди; забуття проганяє їх, само ж воно народжується від недбальства.

5. Мати себе ні за що - означає ні з ким не порівнювати себе і не говорити про /свої/ чесноти: і я це зробив. Бережися ж зарозумілості, щоб не втратити всього.

6. Остерігайся, щоб не говорити з марнославства, але говори зі смиренням та страхом Божим. Мовчати набагато корисніше. Навіть і тоді, коли думаєш, що відповідаєш смиренно, вже є марнославством.

7. Приниження заміняє труд. Той, хто бажає придбати істинне смирення, в жодному випадку не повинен уважати себе чимось. Приниження, яке приймається ззовні, більше від сердечного: бо легше самому себе принижувати, ніж перенести приниження від інших, тому що останнє спричинює набагато більшу біль в серці.

8. Скруха ж серця полягає в тому, щоб зберігати його і не допускати захоплюватися некорисними помислами. /Брату скажи:/ "Пробач мені, брате, я нічого не усвідомлюю в собі доброго, тому і не знайшов, що відповісти, але помолися за мене Господа ради".

9. Якщо вчинок не згідний із свідомістю, то він не є істинним, але наругою демонською. Якщо ж серце твоє день і ніч з болем не буде шукати Господа, ти не можеш мати поступу.

10. Не слід також самому викликатися на виконання низьких діл: бо і одне, й друге веде до марнославства, перешкоджає поступу і більше робить шкоди, ніж користі: але коли звелять щось, не заперечувати, а виконувати з послухом.

11. Не плач походить від сліз, а сльози від плачу. Якщо людина, перебуваючи серед інших, відсікає свою волю і не звертає уваги на чужі гріхи, то здобуває плач. /Помисли/, збираючись в серці, таким чином народжують в серці печаль (Пор. 2 Кор. 7,10), а печаль ця - сльози.

12. А коли знаходишся в іншому місці, сам від себе не говори нічого, щоб не виглядати вчителем: але коли тебе спитають, скажи зі смиренням, і Бог напоумить тебе, брате.

13. Якщо ж корисно сказати щось брату, а марнославство навіює тобі насолодитися цим, то знай, що ворог хоче перешкодити тобі зробити користь брату. Якщо будеш слухатися марнославства, брат ніколи не отримає через тебе користь: але відкинь марнославство та зневаж його, а коли скажеш брату /потрібне/, покайся перед Богом, кажучи: "Прости мені, Господи, що я марнославно говорив". Тоді, /коли досягає міри, то/ можливо людина наважиться сказати: я осел, і навіть не посміє й подумати цього, знаючи, що це є зарозумілість, в якій полягає падіння душі і воістину цілковита загибель.

14. Ти не знаєш волі Божої, чи дійсно це корисно, але якщо хтось із них спитає тебе, скажи йому зі смиренням: "пробач мені" і "я не знаю". За те, що ти через неміч свою не можеш потерпіти, докори собі й мовчи.

15. Коли брат іншим причиняє скорботу, то скажи Авві твоєму, і він або сам скаже тому братові, або тебе напоумить, що тобі сказати йому, і ти будеш спокійним.

16. Коли треба буде сказати заради других /Авві/, і це тебе турбує, скажи заради них, заради себе ж примусь себе не говорити.

17. Бо і на лікарів нарікають хворі, яких ці лікарі лікують, але лікарі нехтують цим, знаючи, що потім вони їм будуть дякувати.

18. Тобі не слід говорити зі шкодою душевною. Господь виправить брата, як йому угодно. Коли діло братнє наводить тобі сумнів, докори собі в марнославстві та полікуй брата.

19. Якщо серце осуджує тебе, що подаєш брату спокусу, то приховай це діло і не давай йому приводу до подібних помислів, а коли не знаєш напевне, але тільки підозріваєш, не турбуйся цим.

20. Якщо брат не зрозуміє, що ти сказав йому гостро, мовчи і не бентеж його, але постарайся покаятися в тому.

21. Якщо той, хто згрішив, вірний та живе з Богом, то хоч би хтось і через ворожнечу сказав на нього Авві, він повинен подумати: брат сказав це, бажаючи доставити мені користь.

22. Якщо винен комусь, молодшому від тебе, вклонися йому без марнославства, знаючи, що ти його боржник.

23. Стосовно всякої пристрасті нічого немає кориснішого, ніж призивати ім’я Боже. Заперечувати ж можна не всім, але тільки сильним у Бозі, яким коряться демони. Пристрасті - це демони і викорінюються /призиванням імені Ісуса/.

24. Якщо ж і переможений будеш в чомусь, не слабшай, не падай у відчай, але встань знову, і Бог допоможе тобі. Ти повинен принести свої зусилля і старання, а покров, милість та подача сили залежить від Бога.

25. Щоб немічному не впасти у все це /балакучість/ і в славолюбство, йому слід усіляко уникати багатослівності та припиняти розмову, вибачаючись Аввою, ніби той звелів йому щось зробити - і тому він спішить.

26. Коли розмова приносить користь і не служить перешкодою потрібнішій справі, то стій, поки розмовляють. Якщо ж розмова ця некорисна, скажи: "пробач, я немічний".

27. Роздумуючи про всенародний сором, який перед Господом спіткає грішників, будеш мати ти тимчасовий ні за що.

28. Хто бажає смирення, як каже, і не понесе безчестя, той не може досягнути смирення.

29. Хто справді бажає бути учнем Христовим, той ні в чому не має влади над самим собою, щоб на свій розсуд робити щось.

30. Якщо дехто з тих, хто прийшов, будуть розмовляти про слово Боже, спитай Авву твого зі смиренням: "Авво, чи бажаєш, щоб я почекав і послухав, чи мені йти?" І що він скаже, те й зроби спокійно. Якщо ж і через потребу хочеш спитати когось, інока або мирянина, то скажи Авві, і коли він вважатиме потрібним, сам спитає те, що ти хочеш довідатися: а коли тобі скаже: "спитай ти", тоді спитай.

31. При зустрічі з кимось обмежуйся тільки привітанням і потім скажи: "помолись за мене, я йду по справі", і піди. А коли спитають тебе про щось, і ти знаєш це, то скажи та проходь далі; при незнанні скажи: "не знаю", і проходь далі.

32. Якщо /хтось/ застане тебе сидячим де-небудь і підійде до тебе, прийми від нього благословення і зроби те ж саме, що й перед тим, і скажи йому: помолися за мене, і хоч би ледь не руками затримував тебе, скажи йому: "пробач мені, мені дана заповідь ні з ким не розмовляти без волі Авви: але скажи йому, та що він звелить, те й зроблю".

33. Істинний же учень і той, хто бажає бути іноком, береже себе від подібних бесід, бо від них народжуються: недбальство, розслаблення, непокора та люта зухвалість. Це й означає віддалити себе від турботи про всяких людей. Якщо відсічеш побачення за один раз, то будеш спокійним, а в іншому випадку подаси привід /до марнослів'я та спокус/.

Повчання сьоме /неділя/

1. Будь вельми уважний до того, щоб не завести з кимось розмови з цього приводу і не продовжити зустрічі, що сталася через необхідність, виключаючи той випадок, коли треба буде спитати про якусь справу або покупку, але і при цьому обмежуйся тільки необхідним запитанням, щоб зла воля твоя не знайшла собі поживи. Збережи це і будеш мати спокій.

2. Безмовність дає людині помисел до зарозумілості перш, ніж вона придбає саму себе, тобто стане непорочною. Тоді тільки має місце істинна безмовність, коли людина понесла вже хрест. Тому, якщо будеш співчувати ближнім, отримаєш допомогу, якщо ж утримаєш себе від співчуття, бажаючи увійти в те, що вище твоєї міри, то знай, що втратиш те, що маєш.

3. Ось середній шлях, безпечний від падіння: в безмовності слід мати смирення і при справах пильність над собою та утримувати свій помисел.
4. Кожен повинен із вдячністю терпіти те, що через необхідність трапляється з ним, і співчувати всім. Бо виконує через це заповіді Апостола, тобто, якщо хтось сумує, посумуй із ним, напоум його, потіш його. В цьому й полягає співчуття.

5. Своя воля не може встояти, але закінчується загибеллю.

6. Перебування в келії не робить тебе досвідченим, тому що ти перебуваєш в ній без скорботи.

7. Про занепокоєння ж від людей Отці сказали: буває, що людина знаходиться вже при смерті, а ще зберігає дружбу зі світом цим.

8. Не давай їм /нав'язливим гостям/ нічого і не приймай від них нічого, таким чином вони й залишать тебе.

9. Якщо ти робиш щось, то й собі допомагаєш, якщо ж через іншого, то він отримає більше, ніж ти, за труд твій і молитву.

10. Якщо довідаєшся, що хтось просить з потреби, дай йому з радістю, як видаючи із дарів Божих. У цьому й полягає привітливість. Якщо ж знаєш, що він просить без нужди, не давай йому, але скажи: "мені дана заповідь від Авви нічого не давати не тому, хто не має потреби".

11. Якщо ти не відсічеш плотського мудрування і не станеш трохи наполегливішим заради Бога, то впадеш і в чоловікоугодництво.

12. Хто береже стадо своє подібно до Якова, від того відступає сон та коли він і засне трохи, сон його буває як у іншого чування, бо вогонь сердечного горіння не допускає його зануритися в сон. Хто досягає цієї міри і спробував уже солодкість її, той розуміє сказане: така людина не напоюється чуттєвим сном, а тільки користується природним.

13. У всякому випадку, чи пропонують тобі прийняти допомогу, чи ти бажаєш подати комусь руку /допомоги/, проси до трьох раз, і якщо він не погодиться, перестань з миром та не ображай його.

14. Якщо маєш потребу в цій частині /трапези/, то прийми її, якщо ж немає, то не приймай, бо інакше відродиться в тобі марнославство.

15. Якщо хочеш позбутися турботи про книги, то добре віддати їх в спільноту /монастир/, бо все, що належить монастирю, є Боже.

16. Коли тобі дають одяг, і ти потребуєш його, прийми його, а старий замість нього віддай Авві, якщо ж не потребуєш того, що дають, і його також віддай Авві.

17. Читаючи лікарські книги, або питаючи про них когось, не забувай, що без Бога ніхто не отримує зцілення. Лікарське мистецтво не перешкоджає бути людині благочестивою. Але займайся ним, як рукоділлям для користі братії. Що робиш, роби зі страхом Божим і збережешся молитвами святих.

18. Відсікання своєї волі полягає в тому, щоб не сперечатися з бажанням наполягати на своєму.

19. Якщо ти, думаючи, що якась річ доставить хворим користь, зробиш по-своєму і станеться навпаки, і вона принесе їм шкоду, то Бог, Який дивиться на твоє серце, не осудить тебе, бо знає, що ти зробив шкоду, бажаючи принести користь. Якщо ж хтось знаючий скаже тобі про це наперед, а ти зі зневагою не послухаєшся його, то це буде гордість і сваволя.

20. Мати заповідь та старатися зберігати її - в цьому полягає і покора, і пам’ять Божа.

21. Якщо не знаєш корисного, то послідуй за тими, що знають, це є смиренням, і отримаєш благодать Божу. Одягнися спочатку в листя, а потім, коли звелить Бог, принесеш і плоди.

22. Скільки можливо, подвизайся проти черевоугодництва, і Господь допоможе пізнавати і робити тобі корисне. Мужайся та кріпися у Господі.

23. Не журися, падаючи і встаючи, спотикаючись і докоряючи собі, поки Господь не виявить тобі милість, якої ти бажаєш. Тільки не будь недбалим. Не бійся, бо Господь, Який постав тебе на це діло, влаштує його.

24. /Дивися/, щоб не спокусив тебе диявол під видом добра, як сказано: милими та піднесеними словами зводять серця простодушних (Рим. 16,1.

25. Якщо закарбуєш в серці волю Божу, то не будеш бентежитися гріхом ближнього, але придбаєш добрий навик, як і Отці.

26. Стосовно людей чини так: коли знаєш, що той, хто згрішив, людина розумна і приймає слова твої, напоумляючи його скажи: "Брате! Якщо ми з недбальством робимо справу Божу, це загибель для душі. Ну, чи добре ти тепер зробив? Постарайся надалі виправитися".

27. /Іноді/ можна представлятися нерозуміючим. Для цього узгоджуйся з прогріхом брата; і якщо він невеликий, то зроби вигляд, що ти не зрозумів його; якщо ж великий, то не слід робити вигляд, що не розумієш.

28. Зі збентеженням нічого не говори, тому що зло добра не народжує. Але потерпи, поки помисел твій заспокоїться, і тоді скажеш мирно.

29. Але якщо брат, розгнівавшись, піде, то скажи Авві, і він напоумить його, а ти не роби йому поклону /тобто не проси пробачення/, бо через це даси йому помисел думати, що ти дійсно винен перед ним, і він ще більше проти тебе озброїться.

30. Як тільки побачиш, що гріх твій великий, - поклонися; а коли він не великий, скажи устами з почуттям сердечного розкаяння: "Пробач мені, брате!" Де треба, роби поклон зі смиренням, страхом Божим та розважністю.

31. Якщо скупість перешкоджає дати ближньому те, що йому потрібне, то узгоджуй з тим, що маєш. Коли в тебе багато речей, дай трохи більше від належного, а коли мало, дай рівно стільки, скільки слід.

32. Ми щодня потребуємо їжі, але не повинні їсти її з насолодою. Коли ми приймаємо її, дякуючи Богові, який дав її, і осуджуючи себе, як недостойних, то Бог робить, що вона служить нам на освячення і благословення.

33. Якщо потребуєш якусь річ і встигаєш отримати її, то дякую Богові, Який допомагає тобі та осуджуй себе, як недостойного, і Бог відверне від тебе пристрасть.

Молитва проти гніву

Боже милосердний і чоловіколюбний! Що за невимовною твоєю благістю сотворив нас з нічого, для насолоди Твоїми благами, і кров’ю Єдинородного Сина Твого, Спасителя нашого, та прикликав нас, що відступили від Твоїх заповідей! Прийди і нині, поможи немочі нашій, і як Ти колись заборонив схвильованому морю, так і нині заборони обуренню сердець наших, щоб Ти не втратив зразу нас обох, чад Своїх, умертвлених гріхом, і щоб не сказав нам: "яка користь в Крові Моїй, коли сходжу Я у зітління", та: "істинно кажу вам, не знаю вас", тому що світильники наші погасли від недостачі олії. Амінь.

Про щоденну сповідь

Отці сказали, яким чином кожна людина повинна поступово очищувати себе.

Щовечора вона повинна перевіряти себе, як вона провела день, і знову зранку, як провела ніч, і каятися перед Богом, в чому вона згрішила. І кожен із нас повинен говорити собі:

Чи не сказав я чогось такого, що прогнівило брата мого?

Коли бачив його зайнятим якоюсь справою, чи не осудив я його?

Чи не принизив його і чи не злословив його?

Чи не просив я чогось у келійника, і коли він не дав мені, чи не осудив я його і чи не нарікав я на нього?

Якщо їжа була не добра, чи не сказав я чогось?

Або, будучи ображеним, чи не поремствував на самого себе? (Бо якщо хтось на себе поремствує, це гріх. [В грецьк.: або воно видалося мені не добрим, і я поремствував в собі, бо, якщо хтось в собі поремствує, то це гріх]).

Чи не сказав мені канонарх або інший хтось із братії (неприємного) слова, і я не переніс цього, але заперечував йому?

Так повинні ми щоденно випробовувати себе, як провели ми день. Таким самим чином кожен повинен випробовувати себе, як провів він і ніч:
Чи з ретельністю став на чування?

Або поремствував на того, хто розбудив його?

Або був малодушним проти нього?

Ми повинні знати, що той, хто будить нас на чування, чинить нам велике благодіяння і є для нас винуватцем великих благ, бо він пробуджує нас для того, щоб розмовляти з Богом, молитися за гріхи свої, просвітитися і отримати /душевну/ користь. Як ж не повинні ми дякувати такому /благочинцю/? Справді слід його шанувати так, ніби через нього отримуємо ми спасіння.

Чи з увагою стояв на псалмоспіві та молитві, або захоплювався пристрасними помислами?

Чи старанно слухав Божественне читання, або залишив псалмоспів, вийшов з церкви в розсіянні?

Якщо хтось постійно [в грецьк.: щоденно] випробовує себе таким чином, розкаюється, в чому згрішив, і старається виправитися, то він починає зменшувати в собі зло, і якщо робив дев’ять (проступків), буде робити вісім, і так, процвітаючи поступово, з допомогою Божою, не допускає укріпитися в собі пристрастям.

http://www.apologet.kiev.ua/content/view/1106/66/
Так, що не вірте підгорецьким марнословам, що тільки вони -пророки "в своїй Вітчизні", задумайтесь до чого може призвести їх руйнівний шабаш в Україні

додано через 2 хвилини 35 секунд:

24. /Дивися/, щоб не спокусив тебе диявол під видом добра, як сказано: милими та піднесеними словами зводять серця простодушних (Рим. 16,1.
Авва Дорофей прям як новий пророк, от тіки ще ума б стільки! На мою думку це очередний фанатік який возомнив себе Святим пророком.
Преподобний Авва Доротей (чи Дорофей) - це святий Католицької (і Православної) Церкви. Память - 5 червня (за ст. стилем).
І це святий нам нагадує "21. Осуджувати себе є ділом смирення, а щадити ближнього є ділом милосердя. Жодна злоба, жодна єресь, ані сам диявол не може нікого спокусити /інакше/, як тільки під видом чесноти. Апостол каже, що сам диявол вдає з себе ангела світла. Нічого, отже, надзвичайного в тому, коли і його слуги вдають із себе слуг праведності.(2 Кор. 11, 14-15).
Але чи задумуються над цим люди, яких спокусили підгорецькі "пророки"

додано через 1 хвилину 29 секунд:

До речі - свою нову підгорецьку церкву вони називають " Церквою Світла"
Fantom навіщо ця дискусія не по темі? Хочеться повимахуватися своєю оригінальнсттю – відкривай нову тему. І там «розтікайся мислію по древу».

додано через 5 хвилин 31 секунду:

Окей пише:
До речі - свою нову підгорецьку церкву вони називають " Церквою Світла"

Прикольно, Церква світла –церква Світлоносця – церква Люцифера – церква Сатани. То підгорецькі виходить - сатаністи?
Окей
пише:
До речі - свою нову підгорецьку церкву вони називають " Церквою Світла"

от де собака порилась!
Крайній з Краю пише:
Прикольно, Церква світла –церква Світлоносця – церква Люцифера – церква Сатани. То підгорецькі виходить - сатаністи?

думаю від правди зовсім близько!
kalef_f пише:
Прикольно, Церква світла –церква Світлоносця – церква Люцифера – церква Сатани. То підгорецькі виходить - сатаністи?

Ну Ви даєте. Називається договорилися.
Католицька Римська Церква вже вибачилася перед світовою громадскістю за інквізицію, яка теж списувала людей, які думали інакше, до слугів нечистого. Що тут таке саме творите, люди схаменіться, не беріть гріх на душу. Одні роблять відступ від лав церкви по свому переконанню, хай роблять, хай створюють собі церкву, орендують приміщення і все там. Навіщо ж людей списувати. Які ж Ви після цього християни, які істини сповідуєте ?

Істина в будь-якому випадку посередині Вас, як двох спірних сторін, а не на стороні одного з Вас.
Господь з Вами, припиняйте все це. Форум, а саме підфорум Релігія, набуває нездорового вигляду. Скільки людей вже про це говорили, а в середньому дописувачі одні і ті ж, одні пишуть, другі бють за слова. Ну як малі діти. І так вже до 47 сторінки.
romashcaa пише:
Католицька Римська Церква вже вибачилася перед світовою громадскістю за інквізицію, яка теж списувала людей, які думали інакше, до слугів нечистого.

Цікаво, де і коли це відбулося?
Крайній з Краю пише:
Цікаво, де і коли це відбулося?

Вибачаюсь на російській :
"В 2002 году Папа Иоанн Павел II извинился за казни, осуществленные Святой Инквизицией и объявил, что Церковь раскаивается за "действия, продиктованные нетерпимостью и жестокость в служении вере". Его приемник, бывший глава Конгрегации вероучения, Папа Римский Бенедикт XVI с момента вступления на высокий пост не высказывался о деятельности инквизиции. Йозеф ди Нойя, второй секретарь ватиканской Конгрегации вероучения, известной ранее под названием Святая инквизиция, заявил, что средневековые пытки еретиков можно понять, пишет газета Telegraph. Это первое толерантное высказывание в отношении инквизиции со стороны Ватикана, с того момента как Иоанн Павел II принес за нее извинения."
romashcaa пише:
Ну Ви даєте. Називається договорилися.

не приймай так близько до серця!
таке життя...
romashcaa пише:
Вибачаюсь на російській :
"В 2002 году Папа Иоанн Павел II извинился за казни, осуществленные Святой Инквизицией и объявил, что Церковь раскаивается за "действия, продиктованные нетерпимостью и жестокость в служении вере". Его приемник, бывший глава Конгрегации вероучения, Папа Римский Бенедикт XVI с момента вступления на высокий пост не высказывался о деятельности инквизиции. Йозеф ди Нойя, второй секретарь ватиканской Конгрегации вероучения, известной ранее под названием Святая инквизиция, заявил, что средневековые пытки еретиков можно понять, пишет газета Telegraph. Это первое толерантное высказывание в отношении инквизиции со стороны Ватикана, с того момента как Иоанн Павел II принес за нее извинения."

Ця газетка відома своїми антикатолицькими вибриками і непрофесійним висвітленям власне релігійної тематики. Папа не міг вибачатися за те що Церква ніколи не робила.

додано через 21 хвилину 37 секунд:

Власне Церковна Інквізиція, або як ви написали Свята Інквізиція ніколи нікого не мурдувала, а тим більше не страчувала. Вона просто напросто навіть не мала таких повноваженнь. Мурдувала і спалювала власне державна Інквізиція. Повноваження Конґреґації в справах віри абсолютно ті самі що і в Святої Інквізиції.
У Франції державна Інквізиція була під контрольна... Сорбонському університету.
В Іспанії – королю
В деяких інших європейських країнах відповідно монархові, або міському маґістратові.
Єресь і маґія були державним карним злочином. Так що вибачте, але палила і катувала Держава, а не Церква. І то тільки тих хто не переставав поширювати своїх релігійних переконаннь.
Доречі, так просто для загальної інформації полювання на відьом – протестантський, а не католицький винахід.
Першими байки про церковну Інквізицію запустили французькі філософи енциклопедисти, а їхні вірні послідовники в часі революційного терору в Франції, в часі так званої Великої Французької революції ґільотинували в одному дні більше ніж в цілій Європі було спалено єретиків і відьом за всю історію.

Правда окремі представники клиру були задіяні в державній Інквізиції і все це не зважаючи на постійні протести Риму. Особливо «відзначились» домініканці. Тому Папа Павло V не мігше в інший спосіб дати цьому лиху ради змінив правила Домініканського і Францішканських Чинів, заборонивши їм будь яку державну службу.
Крайній з Краю пише:
Прикольно, Церква світла –церква Світлоносця – церква Люцифера – церква Сатани. То підгорецькі виходить - сатаністи?

romashcaa
на фоні цього всього:
Цитата:
Цікаві речі про суть підгорецької секти розміщено в мережі, багато в чому погоджуюсь з тим що там пише.

Окультизм по-підгорецьки:
http://www.christusimperat.org/uk/node/2844

Брехня підгорецьких отців вилазить на поверхню:
http://www.christusimperat.org/uk/node/2840

Яка духовна сила стоїть за підгорецькими отцями:
http://www.christusimperat.org/uk/node/2852

Підгорецьке релігійне угрупування – секта?:
http://www.christusimperat.org/uk/node/2857

«ПІДГОРЕЦЬКИЙ» ВИПАДОК НА ФОРУМАХ:
http://www.christusimperat.org/uk/node/2858

не так вже й дико це звучить!
http://www.christusimperat.org/uk/node/2844
"гадання на веревиці" - це здається спіритизм, практика визивання духів, шаманами..
"віщування письмом" - це називається "лототрон" чи лохотрон або ж генерація випадкової матриці - теорія ймовірності
дійсно а чому забороняють користуватись продукцією "Procter & Gamble" ?
http://www.christusimperat.org/uk/node/2840
те що підробили - називається маніпуляція суггерендом(народом який для них вірить)
http://www.christusimperat.org/uk/node/2852
Підгорецькі - це не феномен. а звичайне явище яке виникає при маніпуляції письмом.
доречі від якого окультизму закликали народ відректись, коли то у самих то спіритизм?
«Якщо Папа нас не визнає і не прийме наших рекомендацій, він перестане бути Папою» - це називається зависока самооцінка.
"3. З часом, отці відкрито і безапеляційно проголосили себе пророками, яких Бог вибрав для місії обнови цілої Католицької Церкви."
-вони точно такі самі пророки як і Авва Дорофей - власне тіки на словах..
„Небесний Отче, в ім'я Твого Сина Господа нашого Ісуса Христа ми Тебе просимо..."
-схоже як у нас на базарі виспівують фанатіки під іоніку "Ісусе я тебе люблю... і т. д." і за це їм кидають гроші...
За подружжя шо можу сказати: - не повинно бути когось головного, а хтось, щоб підкорявся, має бути спірозуміння і ставлення нарівні!
Я підтримую Івана-Павла ІІ - це людина яка дійсно зробила багато прекрасних речей, але обідно що цю людину ставлять поряд із такими які неварті бути святими, наприклад : святий Ігор - за що його зробили святим - швидше за жадність через що і пострадав, чи наприклад взагалі нерозумію за що зробили святою Катерину 2-гу? За ща канонізували усіх розстріляних Романових, куоли у часи репресій кожного 5-го розстрілювали...? І яке мають право владикі Руської Православної церкви себе називати Владиками Вселенної?
От і прийшла тема до свого логічного кінця. Підгорецький випадок виявився навіть не церковним розколом, а винекненням нової окультистської секти.
архівар
Оце супер. Невже все.

Відносно інквізиції, посилань електронних купа, одна з них
http://ru.wikipedia.org/wiki/Святая_инквизиция

Думаю на рахунок історії, сперечатися можна до того часу, поки не винайдуть машину часу і самі особисто не переконаємося про ті чи інші події.
(to phantom або звичайно астрал )
СПАЛИТИ ВСІХ ВЛАДИК

і СЕКТУ
Попередження
Попередження видане astrolik (07.10.2008 22:08, дійсне до: завершено)
Причина: Вгамуйтеся шановний !
Вище було посилання на сайти, а я хочу дати витяги з цих посилань, щоби всім було зрозуміла суть нової тоталітарної секти в с. Підгірці
"Окультизм по-підгорецьки
06-10-2008

Зaувaгa: Це роздуми нa основі фaктів, про які свідчили люди, які були чи досі є прихильникaми підгорецьких отців. Підгорецькі отці відомі своїм поборювaнням всяких проявів окультизму. Aле тут є одне aле... Нaспрaвді, виявляється, що дaнa групa широко використовує окультні та сумнівні прaктики у своєму щоденному житті.

Першою з тaких прaктик є гaдaння нa вервиці, яке полягaє у тому, що той, хто потребує конкретної відповіді нa питaння мaє просто-нaпросто вхопитися зa вервичку і почaти перебирaти її зерняткa - нa кожному з них почерзі є „тaк" aбо „ні". Коли зaкінчується десяток, зa який взялися, тоді відповідь остaннього зерняткa, відповідно „тaк" aбо „ні" сприймaється як Божa відповідь нa постaвлене зaпитaння.

Для опрaвдaння тaкої прaктики використовується покликaння нa Урім і Тумім стaрозaвітніх первосвящеників. Aле ці двa кaмені не згaдуються у біблійних текстaх, які відносяться до періоду після вaвилонського вигнaння. A у Новому Зaвіті немa жодного покликaння нa цю прaктику. Тa й стaрозaвітня прaктикa не передбaчaє щоденне використaння Урімa і Тумімa для щоденних потреб, a лише у дуже вaжливих ситуaціях. Цікaво відзнaчити, що зaсновник секти мормонів - брехун і мaсон Джозеф Сміт - свої віщунські прaктики тaкож опрaвдовувaв покликaннями нa Урім і Тумім.

Отже, використaння вервиці для отримaння відповіді нa щоденні питaння немaє ніякого підтвердження в Біблії. Це є просто-нaпросто віщунськa прaктикa, якa не ґрунтується нa Слові Божому, a нa недовірі до Божого Провидіння. І вже таким чином є окульною. Окрім того, використaння посвяченного предмету для гaдaння є нічим іншим, як богохульним оскверненням посвяченої речі.

Іншою віщунською прaктикою цієї групи є віщувaння зa допомогою Святого Письмa. Ця прaктикa полягaє у тому, щоб випaдково відкрити Біблію і тикнути пaльцем у текст. Якщо не отримaно зaдовільняючої відповіді, то в тaкому випaдку процес требa повторити ще рaз. Тaкa прaктикa жодного рaзу не згaдується у Біблії. Окрім цього, про тaку прaктику не говорять aні Отці Церкви, aні святі. Зaте aнaлогічну прaктику використовують мусульмaни, віщуючи в цей спосіб зa допомогою Корaну, а також індуїстські тa лaмaїстські жреці, віщуючи нa своїх текстaх. Подібнa прaктикa широко зaстосовується і в європейських окультних колaх, використовуючи різномaнітні тексти, які цінуються окультистaми. Юдеський окультний нaпрямок - кaбaлa тaкож використовує цю прaктику, щопрaвдa послуговуючись тільки текстом Стaрого Зaвіту. Віщувaння зa допомогою Біблії є не християнською, a окультною практикою. Використaння Словa Божого в окультних цілях є богохульством вищого ґaтунку.

Ще однією підгорецькою прaктикою, якa нa перший погляд мaє біблійне коріння, є віщувaння зa допомогою підкидaння монетки, aбо - як це нaзивaють підгорецькі прихильники - кидaння жеребa.

Святе Письмо дійсно згaдує кидaння жеребa у Стaрому тa Новому Зaвіті, як прaктику Божого нaроду. A сaме: при виборі першого ізрaїльського цaря (1Сaм. 10, 17 - 25) тa при виборі нового aпостолa нa місце Юди Іскaріотського (Ді. 1, 15 - 26). Отже, всього двa рaзи - один рaз у Стaрому Зaвіті й один рaз у Новому Зaвіті. Це відбувалось у дуже специфічному контексті - виборі цaря і виборі aпостолa. Тобто, коли потрібно було ознaчити специфічний Божий вибір особи, покликaної до служіння усьому Божому нaродові. Тaке згaдувaння жеребa у Біблії aж ніяк не дaє прaвa примінювaти кидaння жеребa зaдля осягнення відповіді нa щоденні питaння, які перед нaми стaвить життя. Це є профaнaція сaмої ідеї кидaння жеребa з метою отримaння Божої відповіді. Бог ніколи не нaкaзувaв Своєму нaродові використовувати цю прaктику, а якщо вонa й використовувaлaсь, то лише для визнaчення особи, яку Бог вже перед тим вибрaв, тa й то лише особи, чия службa мaлa вплив нa весь Божий нaрод.

Використaння цих віщунських прaктик перш зa все сковує людську свобідну волю, яку Бог ніколи не сковує і шaнує до тієї міри, що нaвіть дaє нaм можливість вибрaти пекло, як вічну реaльність. Диявол нaвпaки зaцікaвлений у сковувaні людської свобідної волі, про що свідчить відбирaння свобідної волі у його жертв. Отож, джерелом всякої віщунської прaктики, a тим більше тієї, якa віднімaє можливість вибору (бо той вибір зa нaс робить іншa силa) не може бути Бог, a тільки диявол.

У цих прaктик є й інший момент. Особa, якa зaймaється такими прaктикaми, позбaвляє себе будь-якої відповідaльності, спирaючи все нa Богa. Виглядaє так, що Бог нaм нaмарно дaв розум і свобідну волю для щоденного вжитку. Виходити з тaкої позиції є хулою Божої Премудрості.

Ще один момент. Особa, якa зaймaється такими прaктикaми, тим сaмим виявляє свою недовіру до Богa і Його Провидіння. Приймaючи ці прaктики, тaкa особa своїми діями свідчить, що вонa не вірить у те, що Бог є добрим Отцем, який піклується про своїх дітей, а також відкидaє біблійну істину, що тим, які люблять Богa, усе співдіє нa добро.

Як вже нaписaно вище, використaння посвячених предметів з ціллю віщувaння є святотaцьким і богохульним блюзнірством.

Додaток: Підгорецькі отці зaбороняють своїм aдептaм використовувaти продукцію певних фірм, зокремa Procter & Gamble (Проктер енд Ґембл). Не входячи в оцінку цього фaкту, ввaжaю зa необхідне звернути увaгу читaчa, що, згідно з свідченням людей достойних довіри, сaмі отці в той же ж чaс користуються продукцією цієї фірми.

Defensor fide ОСЬ ТАК ШАНОВНІ поборники підгорецької магії - але якої - білої чи чорноЇ ????


додано через 3 хвилини 45 секунд:

Іще цікаве
" Яка духовна сила стоїть за підгорецькими отцями.
06-10-2008
Мова про підгорецький феномен була б далеко не повною, якщо не брати до уваги духовні реалії, які ховаються за усім цим. Спробуємо подати характеристики тієї духовної сили, яка стоїть за діями підгорецьких отців.
1. Сам початок діяльності цієї групи священиків в Україні виглядав дуже добре і багатообіцяюче. Проводились масові реколекції, людей закликалось до покаяння, до відречення від окультизму, до життя в Бозі. Ніби нічого поганого... Деякі нездорові реакції тих, хто відбув реколекції в Підгірцях можна було вважати поведінкою новонавернених людей. Однак поведінка підгорецьких прихильників дедалі більше радикалізовувалась. Вірні до того часу парафіяни розпочинали локальні війни проти своїх парохів, переставали відвідувати свої парохіяльні церкви, будь-що сказане будь-ким з підгорецьких отців сприймалось ними як непомильна істина з уст самого Бога. Все більше і більше відношення підгорецьких прихильників до підгорецьких отців набирало форми грубого ідолопоклоніння.

2. Все різкішою ставала критика церковного проводу, яка часто набирала форми звичайнісінької дискредитації проводу Католицької Церкви під прикриттям послуху Папі. В кінцевому результаті посипались заяви типу: «Якщо Папа нас не визнає і не прийме наших рекомендацій, він перестане бути Папою».

3. З часом, отці відкрито і безапеляційно проголосили себе пророками, яких Бог вибрав для місії обнови цілої Католицької Церкви.

4. В практиці підгорецьких отців є кілька віщунських практик (див. статтю Окультизм по-підгорецьки).

5. Єдиним правильним і богоугодним способом молитви проголошено їхній спосіб молитви - так звана «бойовка», яка по суті є спробою маніпуляції Богом. Формула „Небесний Отче, в ім'я Твого Сина Господа нашого Ісуса Христа ми Тебе просимо..." повторюється безліч разів з піднятими до гори руками. При цьому навіть не робиться найменших спроб розпізнати чи намірення, в якому вершиться ця молитва, є згідне з Божою волею чи ні. Бог мусить вчинити що-небудь, якщо Його заклинати в цей спосіб - таким є глибоке переконання підгорецьких отців. А це вже не є християнським відношенням дітей Божих до Небесного Отця, а лише „побожною" формою маґічних заклинань.

6. Слово і діло в підгорецьких отців конкретно розходиться. Вони забороняють своїм адептам використовувати продукцію певних фірм, зокрема Procter & Gamble (Проктер енд Ґембл). Не входячи в оцінку цього факту, вважаю за необхідне звернути увагу читача, що, згідно з свідченням людей достойних довіри, самі отці в той же ж час користуються продукцією цієї фірми.

7. Не раз отці попалися на брехні. Зокрема, вони проголосили членами свого „синоду" осіб, які жодного відношення до їхньої діяльності не мали і не мають (див. про це детальніше).

8. Дуже рідко між адептами підгорецької секти можна знайти нормальне християнське подружжя. Переважна більшість подруж, які належать до цієї секти, характеризують сильні домінуючі жінки і практично безвольні чоловіки. А таке подружжя, як відомо, ніяк не можна назвати нормальним християнським подружжям. Адже Біблія нас вчить, що головою сім'ї є чоловік, а не дружина, як це є у випадку переважної більшості подруж адептів підгорецького заколоту.

9. Своїх прихильників, особливо наближених, підгорецькі отці чітко контролюють, вимагаючи від них повного і незаперечного послуху.

10. Проголосивши себе єпископами проти всіх можливих приписів Канонічного права, вони вже відкрито закликали усіх - і мирян і клир УГКЦ - до бунту проти законної церковної влади.

11. Самі отці і їхні прихильники страждають комплексом „супердуховності" - вони багато моляться і постять, і всі мусять знати, що вони є найдуховнішими людьми в світі.

12. Заклик отців до Папи на кілька років укинути Літургію у Церкві направду є ударом в саме серце Католицької Церкви, Яка на ІІ Ватиканському Соборі назвала Літургію вершиною свого життя.

13. Постійні напади на пророка нашого часу, якого таким визнає не лише католицький світ, але й весь християнський світ - благопокійного папу Івана-Павла ІІ, чітко показують усю сутність духу, який ховається під маскою побожності. Також підгорецькі отці відомі своїми нападами на автентичні й визнані Церквою рухи, зокрема Католицький харизматичний рух та рух фокуляринів.

14. Зривання богослужб, образи на адресу єпископів, бунт проти законної церковної влади, фанатична виключність і небажання задуматись над тим, що, можливо, вони помиляються є ключовою характеристикою і отців, і їхніх прихильників.
15. Пов'язаність Отців з певними політичними колами і спроба через них впливати на стан в Україні, як і приналежність о. Догнала до чехословацьких комуністичних таємних служб, так і факт того, що о. Оберхавзер переховує від правосуддя свого батька, якого суд у Словаччині засудив до позбавлення волі, довершують характеристику цілого релігійного угрупування.

Ці ознаки можемо звести до наступного: бунт проти законної церковної влади, окультизм, співпраця з політичними чинниками (для осягнення власних корисливих цілей), співпраця з таємною поліцією, зруйновані подружжя, контроль, маніпуляція і домінація - усе це ознаки злого духа, а не Духа Божого. І це, на мою думку, є дух що діяв через жінку ізраїльського царя Ахава - Єзавель (див. 1Цар.18,29 - 22, 54 та 2Цар. 9,1-37); а пізніше через невідому жінку в Тятірській церкві (Одк. 2, 20 - 23). Ціллю діяльності цього духа є знищення Церкви або, принаймні, Її розкол.

Підгорецька група є небезпечною власне тим, що дух Єзавелі, який діє через неї, маскується великою побожністю і прикривається іменем УГКЦ. Цей дух добре знає, як заграти на людських недоліках - жаданню влади, зраненості, себелюбові, бажанню визнання, комплексу меншовартості, розчаруванню, провокації бунту, розколі і ненависті. Тому всіх, хто щиро вболіває за долю УГКЦ, прошу молитися за навернення підгорецької групи та за залікування тих ран, які нею нанесені Церкві.
Defensor fidei

додано через 6 хвилин 25 секунд:

і далі читаємо на цьому сайті:
"Підгорецьке релігійне угрупування – секта?
Категорія:
Народження секти? Теги:Про події довкола так званих підгорецьких отців точиться багато суперечок по форумах і у ЗМІ. Що це - виникнення нової конфесії, розкол в УГКЦ, секта чи автентичний рух онови Церкви? Спробуймо коротко проаналізувати.

Отці з Підгорець - Ілля Догнал, Методій Шпіржик, Маркіян Гітюк, Самуїл Роберт Обергавзер проголосили себе єпископами, до них долучилися отці Роман Шелепко, Тимотей Сойка, Василь Колоді. Ані Синод УГКЦ, ані Апостольський Престіл згаданих чотирьох „єпископів" такими не вважають. Отож, Ілля Догнал, Методій Шпіржик, Маркіян Гітюк, Самуїл Роберт Обергавзер, а також „єпископи" Теодозій Івашків, Тимотей Сойка, Василь Колоді, Йосафат Каваців, якщо не є звичайнісінькими брехунами, а дійсно єпископами, то не є єпископами Католицької Церкви.

Ілля Догнал, Методій Шпіржик, Маркіян Гітюк, Самуїл Роберт Обергавзер покарані великою екскомунікою і, за словами блаженнішого Любомира кардинала Гузара, законного Глави УГКЦ, є поза Католицькою Церквою.

Не маючи законної влади робити це, Ілля Догнал, Методій Шпіржик, Маркіян Гітюк, Самуїл Роберт Обергавзер „екскомуніковують" з Церкви кардиналів, єпископів, священиків.

Виходячи з усього вище сказаного, Ілля Догнал, Методій Шпіржик, Маркіян Гітюк, Самуїл Роберт Обергавзер і ті, що з ними пристають є узурпаторами, бунтівниками проти законної церковної влади і розкольниками.

Ілля Догнал, Методій Шпіржик, Маркіян Гітюк, Самуїл Роберт Обергавзер розповсюджують окультні практики і самі ними активно займаються.

Ілля Догнал, Методій Шпіржик, Маркіян Гітюк, Самуїл Роберт Обергавзер є брехунами, які завдали шкоди доброму імені кардиналів, єпископів і священників. А останнім часом Методій Шпіржик завдав шкоди доброму імені Голові комітету захисту прав УГКЦ панові Іванові Гелю, назвавши його агентом КГБ у прямому ефірі львівського 12 каналу.

Ілля Догнал, Методій Шпіржик, Маркіян Гітюк, Самуїл Роберт Обергавзер є лицемірами - звинувачуючи інших в узурпації, самі узурпують; звинувачуючи інших в окультизмі, самі поширюють окультні практики; звинувачуючи інших у бунті проти Святішого Отця, самі виявляють Йому непослух.

Через Іллю Догнала, Методія Шпіржика, Маркіяна Гітюка, Самуїла Роберта Обергавзера діє дух розколу і бунту, дух, який не цурається окультних практик, а це не є Дух Святий, а лише демонський дух Єзавелі.

Ілля Догнал, Методій Шпіржик, Маркіян Гітюк, Самуїл Роберт Обергавзер і їхні послідовники компрометують взагалі саме існування молитовних та біблійних груп, використання харизм.

Ілля Догнал, Методій Шпіржик, Маркіян Гітюк, Самуїл Роберт Обергавзер і їхні послідовники спричинюють бунт і заколот та розпалюють міжконфесійну ворожнечу в Україні.

Ілля Догнал, Методій Шпіржик, Маркіян Гітюк, Самуїл Роберт Обергавзер є ворогами Церкви і Української Держави.

Послідовники підгорецьких отців характеризуються надзвичайною нетерпимістю до правовірних католиків, вірних проводові Католицької Церкви, їм також властиве почуття елітизму, характерне для сектантського світогляду. Послідовники підгорецьких отців характеризуються надзвичайною мімікрією, вміючи вміло себе видавати за правовірних католиків, та користуючись непроінформованістю людей, затягувати їх в свою групу.

Все це вказує на те, що Підгорецьке релігійне угруповання є не просто розколом, а окультною сектою, яка прагне поневолити Церкву, перетворивши Її на свою приватну власність.

Тому закликаємо усіх, хто є небайдужий до долі УГКЦ, молитися за правдиве навернення Іллі Догнала, Методія Шпіржика, Маркіяна Гітюка, Самуїла Роберта Обергавзера і тих, хто з ними пристає.

Нехай Бог, в Тройці Святій захистить свій народ від вовків в овечих шкірах!

Defensor fideiНагадуємо гостям нашого сайту, що ми відкриті до спвпраці з Вами. Якщо бажаєте нам допомогти у нашій місії можете надіслати нам свою статтю. на адресу сайту milites.christi.imperatoris@gmail.com , або на адресу Оборонець Віри: joshmarshall7@yahoo.com (стосовно даної теми). Якщо вона буде відповідною до редакційної політики сайту, ми її розмістимо на нашому сайті за Вашим підписом з ознакою «друг сайту». У випадку, якщо Ви не хочете публіцитету, замість Вашого підпису стоятиме лише ознака «друг сайту». "
Підгорецькі вважають мовчанку знаком згоди. Отож будемо вважати що їхні прихильники погоджуються з усіми фактами, які наведні, тобто вони самі визнають що вони – окультна секта.
"ТАК ШАНОВНІ поборники підгорецької магії - але якої - білої чи чорноЇ ????"
Помойму вони ще самі невизначились, а Ви що експер по магіях?

"Яка духовна сила стоїть за підгорецькими отцями."
Взагалі то духвна має значення - світла, а недуховна - це матеріалізм, є ще тупа-деструктивна - темна.
Помойму за ними стоїть єдина сила - манія на гроші!

"Підгорецьке релігійне угрупування – секта?"
-покищо ні, але реально сектою можуть бути, при позбавленні сану...

У мене є одне єдинне питаннячко, а звідки Ви самі знаєте про шнурочки, там гаданні на Біблії?
для phantom
Зречення своєї волі в дрібничках (звернення до Господа Ісуса)
Тут добре використовувати запитання: “ТАК?” чи “НІ?”. Тут непотрібний такий ступінь стишеності чи очищення. На протязі дня можеш це робити багаторазово:
1) при розмові;
2) при праці;
3) у вільному часі.
По суті йдеться про прийняття дрібних рішень. Достатньо навчитися живого погляду віри на Ісуса: “Ісусе, з любові до Тебе”. Так це робимо кілька разів на день. При акті віри є добре одночасно віддати усю справу Господу Ісусу. Це робимо з декількох причин, насамперед: 1) звикнемо звертати увагу на Ісуса і в щоденних турботах; 2) через ці дрібниці хочемо Його прославити тим, що зрікаємося своєї волі. Ці дрібні зупинки, під час яких входимо до Божої присутності, навіть не можна назвати допитуванням, хоча по суті це є допитуванням. Ступінь стишення все ж не є такий глибокий, і це можливо робити і серед турбот дня. З досвіду випливає: скрупульозні люди хай не допитуються Господа, бо потраплять до абсурдних ситуацій і замішань! Нехай вони радяться і слухають розумних і досвідчених осіб!
Є багато способів і допоміжних середників як увійти до Божої присутності, як зректися своєї волі і збудити акт віри перед допитуванням. Якщо не йдеться про важливу річ, достатньо кілька секунд віри.
Коротка інструкція:
1) В дусі або тихо висловлю: “Кров Христова очищує від кожного гріха” (1Ів. 1,9).
Помалу з вірою повторюю: Ісусе, Ісусе, Ісусе, вірую!
2) В дусі або тихо висловлю: “Разом з Христом я є розп’ятий” (Гал. 2,20).
Помалу з вірою повторюю: Ісусе, Ісусе, Ісусе, вірую!
3) В дусі або тихо висловлю: “Я прийняв Твою Матір за свою!” (пор. Ів. 19, 25-27).
Помалу з вірою повторюю: Ісусе, Ісусе, Ісусе, вірую!
4) В дусі або тихо висловлю: “Хрищенням я (тепер) занурений до Христової смерті” (Рим. 6,3-4).
Помалу з вірою повторюю: Ісусе, Ісусе, Ісусе, вірую!
5) В дусі або тихо висловлю: “Я беру участь у Христовому воскресінні” (пор. Кол. 2,12; Рим. 6,4).
Помалу з вірою повторюю: Ісусе, Ісусе, Ісусе, вірую!
6) В дусі або тихо висловлю: “Усвідомлюю собі місце, яке мені приготоване у небі” (пор. Ів. 14,2-3).
Помалу з вірою повторюю: Ісусе, Ісусе, Ісусе, вірую!
7) В дусі або тихо висловлю: “Знову наповни мене своїм Духом” (Ді. 4,31).
Помалу з вірою повторюю: Ісусе, Ісусе, Ісусе, вірую!
Тоді з вірою використай жереб чи відкрий Св. Письмо з свідомістю, що Бог тепер до тебе говорить!
Нехай же через допитування Бог буде прославлений, хай станеться Його воля і прийде Його Царство!
В Христі
о.ThDr. Ing. Кирило Ю. Шпіржік, ЧСВВ
о.ThDr. Методій Р. Шпіржік, ЧСВВ
о.ThLic. Маркіян В. Гітюк, ЧСВВ
о.ThDr. Ілля А. Догнал, ЧСВВ
Підгірці, 25.10.2007р.
Копія:
- Папа Бенедикт ХVІ
Адреса: Монастир ЧСВВ, Підгірці, 80660, Бродівський р-н, Львівська обл., Україна
www.community.org.ua
А понятно, факт гадання приведено, питань більше не виникло.
Єдиним правильним і богоугодним способом молитви проголошено їхній спосіб молитви - так звана «бойовка», яка по суті є спробою маніпуляції Богом. Формула „Небесний Отче, в ім'я Твого Сина Господа нашого Ісуса Христа ми Тебе просимо..." повторюється безліч разів з піднятими до гори руками. При цьому навіть не робиться найменших спроб розпізнати чи намірення, в якому вершиться ця молитва, є згідне з Божою волею чи ні. Бог мусить вчинити що-небудь, якщо Його заклинати в цей спосіб - таким є глибоке переконання підгорецьких отців. А це вже не є християнським відношенням дітей Божих до Небесного Отця, а лише „побожною" формою маґічних заклинань
Ось такі вони підгорецькі маги та окультисти
Підгірці 19, Бродівський р-н,
Львівська обл., 80660, Україна,
о. Іллі Догналу, ЧСВВ; о. Методію
Шпіржіку, ЧСВВ; о. Маркіяну
Гітюку, ЧСВВ ; о. Самуїлу
Р. Обергаусеру, ЧСВВ.

Звернення.

Ми, нижчепідписані священники Гримайлівського деканату Бучацької єпархії УГКЦ глибоко стурбовані вашою діяльністю, яка спрямована на розкол Церкви Христової, зокрема нашої УГКЦ.

Про таких, як Ви Христос каже:"! коли хто скаже тоді вам : Глянь, ось Христос, чи онде, - не вірте, бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних. Ось я попередив вас."( Мт.24,23-25.) "Глядіть, щоб вас не звели: багато бо прийде в моє ім"я і буде казати: Це я, - і: Час наблизився. Не йдіть слідами за ними."( Лк.21,8-9).

Наша церква, як рідна мати, прийняла Вас тут на українській землі, мов блудних синів, - сподіваючись на ваше покаяння. Але тепер Ви показали своє справжнє лице "вовків в овечих шкурах''.

Тому виходячи з вищесказаного, доводимо до вашого відома, що залишаємося вірними синами нашої УГКЦ І визнаємо над собою духовну владу Верховного Архиєпископа Кардинала Любомира Гузара і Апостольського Адміністратора Бучацької єпархії УГКЦ о. Дмитра Григорака, ЧСВВ., а від Вас ВИМАГАЄМО:

а) припинити ваші нападки на УГКЦ на чолі з Верховним Архиєпископом Блаженнішим Любомиром Кардиналом Гузаром;
б) пам'ятаючи церковну заповідь: "Злих книжок(листів) і часописів не читати" вимагаємо, щоб ви більше своїх листів на нашу адресу не висилали;
в) покайтеся, бо "хто сіє вітер, пожне бурю".

Декан о. І. Цвях

додано через 4 хвилини 51 секунду:

05.07.2008 р. Б., Вих. № 199-1/08 К

ДЕКРЕТ

Оцим декретом ЗАБОРОНЯЮ Ієромонахам ЧСВВ

Іллі Догналу, Методію Шпіржіку, Маркіяну Гітюку, та священику Роберту Обергаузеру

Здійснювати будь-які богослужіння на території Бучацької Єпархії УГКЦ. Священнослужителям та вірним Бучацької Єпархії УГКЦ

ЗАБОРОНЯЮ

приймати чи запрошувати вище згаданих осіб до сповнення будь-якого священнослужіння та користати з їхніх священнодійств,
оскільки дані священики своєю діяльністю
поставили себе de facto за межі Католицької Церкви.

о. Дмитро (ГРИГОРАК), ЧСВВ
Апостольський Адміністратор
цікаво чи є ще єпархії які б не забороняли підгорецьких лже-владик?
"Глянь, ось Христос, чи онде, - не вірте, бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних. Ось я попередив вас."( Мт.24,23-25.) "

Це швидше про Кашпіровського, Глобу і Рибака.
Підгорецькі такі ж ячк і Кашпіровський, тільки магія в них більш витонченіша і підступна. Духовна " обдираловка" і духовне рабство , під маскою служінню Ісусу. Що може бути цінічнішим?
Ось подивіться, як вони вчать своїх прихильників по-новому молитися, і зробіть висновок це секта чи ні .
ІЗ ЇХ ІНСТРУКЦІЇ ...
"Рекомендація для мирян – щодня молитися одну годину, в п’ятницю 3 години (усіх 7 слів з хреста), а в неділю у спільноті 3 години (воскресіння, вознесіння, зіслання Святого Духа).

Вступ
1. Якщо молиться більше людей, потрібно, щоб один пильнував проміжки часу по 5 хвилин. Їх закінчує словом “Амінь”. Тоді кожних 5 хвилин зробить вступ до нової правди для спільного проживання, написаний в пунктах а), б), в).
2. Для Божого імені в частині в) використовується його вираження в оригіналі: ім’я Ісус звучить по-єврейському Єгошуа (Бог – Ягве – є спасіння).
Для звернення “Отче” використовуємо арамейський вираз “Авва”, що дослівно означає “Таточку”. Це ім’я Боже – Авва (Отець), нам об’явив Ісус. Так Він сам звертався до свого Отця, а також і нас навчив так молитися (Мт. 6,9).
Для Божого Духа використовується арамейське та єврейське слово “Руаг”.
3. Молитовні постави: Разом маємо чотири молитовні постави і одну відпочинкову:

постава а): клячу, руки опущені до ліктів, долоні нагору.

постава б): клячу, руки розведені хрестом (якщо руки болять, можна їх опустити, а потім знову повернутися до даної постави).

постава б) четвертої години: клячу, замість рук, розведених хрестом, тримаю руки піднесеними вгору.

постава в): стою і руки маю піднесені вгору.
Примітка: В частині в) в кожній годині взиваємо лише “аааа-аааа”, що виражає або звернення Авва – Отче, або Єгошуа, або Руаг. Виняток є при проживанні Божого слова “Елої, Елої, лема савахтані”, де у воланні використовуємо голосні “ееее” або “іііі”. ( ПРИМІТКА - ВОЛАННІ, і не більше, ні менше )
постава г): відпочинок, можу сісти на п’яти, можу щось записати у зошит, якщо мене щось заторкнуло. Після прочитання змісту наступної правди, з теоретичної частини “Голготи”, волею збуджу в собі бажання, що хочу прожити в чуйності (можу теж перерву використати на читання Святого Письма).
Що це новітня магія ???

додано через 4 хвилини 32 секунди:

а це вже попахує сексуальною носолодою ( чи пак -збоченням) "в кожній годині взиваємо лише “аааа-аааа"
лише “аааа-аааа
Ще один удар по позиціях підгорецьких на розкол в Україні наніс заступник Патріарха Гузара Д. Ляхович, який раніше працював в монастирі в м. Золочеві
"ВАТИКАН — Під час ХІІ Звичайної генеральної асамблеї Синоду єпископів Католицької Церкви, яка відбувається від 5 до 26 жовтня у Ватикані, представники від УГКЦ — владика Діонісій (Ляхович), куріальний єпископ, призначений заступником Патріарха Любомира, та владика Лаврентій (Гуцуляк), митрополит Вінніпезький — виступили зі своїми зауваженнями щодо головної теми Синоду — «Боже Слово в житті та місії Церкви». Владика Діонісій, зокрема, розглянув екуменічні питання, з якими має справу Церква в Україні, та питання єдності християн.

У своєму виступі 7 жовтня владика Лаврентій зосередив увагу на читанні Євангелії під час відправи Літургії у візантійському обряді. Зокрема, він закцентував увагу на молитві священика перед Євангелієм, в якій священик, серед іншого, молиться, щоб Господь засвітив в серцях вірних нетлінне світло богопізнання, відкрив духовні очі на розуміння євангельських проповідувань. Митрополит Лаврентій наголосив також на великій відповідальності служителя, який звіщає Боже Слово, на необхідності приготування як до самого проголошення Доброї Новини, так і до проповіді.

Владика Діонісій у своєму виступі 10 жовтня проаналізував єдність між Божим Словом, хрещенням та Пресвятою Євхаристією, посилаючись на екуменічні питання, з якими має справу Церква в Україні, та питання єдності християн. «В одному з пунктів основного документа під заголовком «Слово Боже як екуменічне єднання» особливо наголошено на єдності між різними конфесіями у Слові Божому і у Хрещенні, бо різні конфесії мають однакове Хрещення і Слово Боже. В іншому місці йдеться про єдність між Словом Божим та Євхаристією. Звідси випливає, що коли є єдність між Словом і Хрещенням, між Словом і Євхаристією, то виникає питання: чому ми не можемо спільно відправляти Євхаристію?», — зауважив куріальний єпископ УГКЦ.

За словами владики Діонісія, ту ж логіку, лише навпаки, можуть застосувати православні конфесії. «Якщо ми не маємо права брати участі в Євхаристії, ми не маємо права разом молитися, то ми не визнаємо також і Хрещення іншої конфесії», – сказав владика Діонісій.

Як інформує департамент інформації УГКЦ, куріальний єпископ також наголосив на відповідальності перед Божим Словом. Адже багато говорять про відповідальність нести Слово Боже до інших, про відповідальність у проповідуванні, але менше про відповідальність самого проповідника перед своєю Церквою і перед Божим Словом. «Слово Боже не має бути для нас знаряддям у нашому діалозі, для наших студій, наших зустрічей, для нашої молитви. Слово Боже має до нас промовляти, щоб змінити наше життя. Із Словом Божим не можна бавитися», — зауважив єпископ.

Як РІСУ уже інформувала, у роботі ХІІ Звичайної генеральної асамблеї Синоду єпископів Католицької Церкви беруть участь 253 синодальні отці, представники 14 Східних Католицьких Церков, 113 Єпископських Конференцій, 25 ватиканських Конґреґацій та відомств, 41 експерт-богослов, 37 офіційних спостерігачів, делегати 10 братніх Церков.
Ось так - підгорецькі прихвостні сатани
Цими днями і Владика Колтун видав "Осторогу" заради бунту одного зі священників своєї єпархії. Цей отець "вславився" тим що зарахував себе до підгорецьких самосвятів, а також участю в догналівському дебюті на 12 каналі, обливаючи брудом УГКЦ рясніше ніж "старі" догналівці. Очевидно о. Івашків пішов дорогою о. Костельника і тепер всіма силами старається підлизати дупу своїм господарям.

http://christusimperat.org/uk/node/3080